Мене. А тепер мене…
Мухи б’ються об шибку спаровані.
Він опустив погляд, і його очі простежили лінії текстури на дубовій стільниці. Краса: лінії вигинаються, вигини це і є краса. Гарні тіла богинь, Венери, Юнони: вигини, якими милується весь світ. Можна побачити їх, ось бібліотечний музей, стоять у круглому холі, оголені богині. Сприяє травленню. Їм байдуже, хто на них дивиться. Хай дивляться всі. Ніколи не озвуться. Принаймні до такого як Флінн. От якби вона так як Пігмаліон з Галатеєю що перш за все сказала б? Смертний чоловіче! Знай своє місце. Кружляти нектар гуртом із богами, тарелі з щирого золота, в емпіреях. Куди там нашим бідняцьким обідам, прихапцем тарілка з кавалком вареної баранини, морква з ріпою, пляшка дешевого пива. Нектар, уяви, що п’єш електрику: пожива богів. Краса жіночого тіла фігура Юнони. Довічна краса. А ми запихаємо свій харч у дірку, а він виходить з другої позаду: харч, шлунковий сік, кров, кал, земля, харч: він живить нас так само, як паливо живить для руху паротяг. А у них ні. Ніколи не дивився. Подивлюся сьогодні. Охоронець не помітить. Нахилюсь, наче хочу щось підняти з підлоги, і погляну чи у неї є.
Сечовий міхур тихенько спонукнув його піти і зробити не робити там зробити. Як справжній муж, завжди готовий, він спорожнив свою склянку до дна і вийшов, кохалися вони також із смертними чоловіками, до них їх вабило, лягали з коханцями-чоловіками, з юнаком пила меди утіх, у двір. Коли не стало чути його кроків, Деві Берн одірвався від своєї книги і запитав:
— А хто він за один? Він, часом, не страховий агент?
— Ні, він уже давно облишив цю справу, — пояснив Носатий Флінн. — Тепер він робить рекламу у «Фрімені».
— З лиця він мені давно знайомий, — сказав Деві Берн. — У нього біда?
— Біда? — вразився Носатий Флінн. — Нічого не чув. А що таке?
— Я ж бачив, він у жалобі.
— Невже? — завагався Носатий Флінн. — Ай справді, їй-богу. Я ще запитав, як у нього там удома. Маєте слушність, слово чести. Таки був у жалобі.
— Я ніколи не заводжу розмову про такі речі, — повідомив Деві Берн, демонструючи свою делікатність, — якщо бачу, що джентльмена спостигла пов’язана з ними біда. Це тільки роз’ятрює свіжу рану.
— У кожному разі, це не дружина, — запевнив Носатий Флінн. — Я зустрів його позавчора, він саме виходив із «Ірландської ферми», молочарні, яку держить на Генрі-стрит дружина Джона Вайза Нолана, і ніс слоїк вершків для своєї благовірної. Мушу сказати: вона жінка нівроку пишна. Самий смак.
— То нині він заробляє на хліб у «Фрімені»? — запитав Деві Берн.
Носатий Флінн значуще стиснув губи.
— Того дріб’язку, що йому платять за оголошення, навряд чи стане на вершки. Це річ ясна для кожного.
— І як же тоді? — зацікавився Деві Берн, закриваючи книгу і підступаючи ближче.
Носатий Флінн покрутив розчепіреними пальцями, наче показуючи фокус-покус. І підморгнув.
— Він член ложі, — пояснив він.
— Ви що, справді? — не повірив Деві Берн.
— Щира правда, — запевнив Носатий Флінн. — Стародавнього, вільного і визнаного братства. Світло, життя і любов, до вашого відома. Вони його завжди виручають. Це мені сказав… гм, байдуже хто.