— Та чи це факт?
— Атож, братство надійне, — потвердив Носатий Флінн. — Вони вас не покинуть у біді зроду-віку. Я знаю одного хлопа, він пробував був попасти туди, та ба, двері з біса щільно причинені. От жінок узагалі не допускають і правильно роблять, єй-єй.
Деві Берн водночас посміхнувсяпозіхнувікивнув:
— Ііііаааааахх!
— Колись одна жінка, — провадив Носатий Флінн, — сховалася в годинник, хотіла довідатися, що вони там ворожать. Та якимсь таки бісовим чином вони її виявили і відразу примусили заприсягтися Магістрові ложі. Ця жінка належала до роду Сент-Леже Донерейль{355}.
Деві Берн, смачно позіхнувши, аж сльози виступили на очах, озвався:
— Та зрештою це факт чи ні? Він же таки пристойний чоловік. Я частенько його тут бачу і жодного разу не було, щоб він, розумієте, дозволив собі зайвого.
— Навіть сам Господь-Бог не примусить його напитися, — категорично запевнив Носатий Флінн. — Коли бачить, що компанія розгулялася на всі боки, одразу вшивається. Ви помітили, як він подивився на годинник? Правда, вас тут не було. Запросиш його випити, він перш за все витягне годинник, подивиться і залежно від часу вирішить, чи можна йому причаститися. Завжди так, їй же богу.
— Дехто, буває, так робить за звичкою, — зауважив Деві Берн. — Але він чоловік певний, на нього, скажу, можна покластися.
— Авжеж, чоловік він непоганий, — погодився Носатий Флінн, шморгнувши носом. — Відомо, що він і грошима допоможе, коли хтось у скруті. Слід віддати йому належне. Має Блум дещо хороше. Та однієї речі він ніколи не зробить.
І його рука махнула, наче розписалася пером біля склянки з ґроґом.
— Я розумію, — сказав Деві Берк.
— Нічого в письмовому вигляді{356}, — пояснив Носатий Флінн.
У паб зайшли Педді Леонард і Бентам Лайонс. Слідом за ними появився Том Рочфорд, погладжуючи свою камізельку бордового кольору.
— Привіт, містере Берне.
— Привіт, джентльмени.
Вони зупинилися біля шинквасу.
— Хто ставить? — запитав Педді Леонард.
— Я пас, — озвався Носатий Флінн.
— Ну то що візьмемо? — запитав Педді Леонард.
— Мені імбирного ситра, — сказав Бентам Лайонс.
— Що за дивина! — вигукнув Педді Леонард. — Відколи це з тобою? А ти, Томе?
— Як там справи з каналізацією? — поцікавився Носатий Флінн, сьорбаючи свій напій.
Замість відповіді Том Рочфорд приклав руку до грудей і гикнув.
— Коли ваша ласка, містере Берне, чи не дасте мені склянку води? — попросив він.
— Звичайно, сер.
Педді Леонард позирнув на своїх товаришів пиворізів.
— Дивні діла твої Господи, — зітхнув він. — Ви тільки подивіться, куди потече мій частунок! У холодну воду та в імбирну шипучку. А раніше ці двоє хлопців ладні були висмоктати віскі з примочок, що їх прикладають до хворої ноги. Ось цей плекає надію на якусь конячину, що з біса певно має здобути Золотий кубок. Повна гарантія.
— Це Зінфандель? — запитав Носатий Флінн.
Том Рочфорд висипав із папірця порошок у склянку з водою.
— От клята диспепсія, — буркнув він перед тим, як випити.
— Сода зразу подіє, — заспокоїв його Деві Берн.
Том Рочфорд кивнув головою і випив.
— То як, Зінфандель?
— Не кажіть, — озвався, підморгнувши, Бентам Лайонс. — Я теж ставлю на це діло свої п’ять шилінгів.
— Та скажи вже, якщо маєш хоч краплину гідности, і йди собі під три чорти, — розсердився Педді Леонард. — А хто тобі підказав?
Містер Блум, виходячи з пабу, підняв, прощаючись, три пальці.
— До зустрічі, — відповів Носатий Флінн.
Інші обернулися.
— Оце він мені й підказав, — повідомив пошепки Бентам Лайонс.
— Пхе! — зневажливо пирхнув Педді Леонард. — Містере Берне, сер, ми візьмемо два маленькі віскі Джеймсон і…
— Склянку імбирного ситра, — люб’язно підказав Деві Берн.
— Атож, — погодився Педді Леонард. — Пляшечку з соскою для дитинки.
Містер Блум рушив до Даусон-стрит, вилизуючи язиком дочиста зуби. Щось там є, мабуть, зелене, може шпинат. Тож якби ці самі рентгенівські промені, можна було б.
На Дюк-лейн ненажерливий тер’єр виблював на бруківку грудку з пережованих хрящів і ну їх знову лигати з подвоєною жадобою. Нажерся по саме нікуди. Повертаю з подякою, споживши повністю весь вміст. Спочатку як десерт, потім як закуска перед першою стравою. Містер Блум обачно обійшов. Жуйні тварини. Це його друга страва. Вони труть верхньою щелепою. Цікаво чи спроможеться Том Рочфорд щось сподіяти з цим своїм винаходом. Марнує тільки час, пояснюючи Фліннові з його спраглою пащею. У худого пияка паща хоче більш пивка. Варто відвести окрему залу чи ще якесь місце, де збиралися б винахідники і нехай там собі винаходять. Звичайно ж, туди припхалися б усі психи.