«Може, вони мають рацію», — подумав я й пішов у той бік, де, за моїми розрахунками, мало сідати сонце.
Стало гаряче, і, розплющивши очі, я відразу замружив їх, а потім, приклавши долоню острішком, роззирнувся.
Набережна, прокинувшись раніше за мене, оживши до миготіння різнобарвних одягів, текла, звучала, сміялася, заглушувала принишкле море.
Щось змінилося. Замість спортивних костюмів багато молодих людей мали на собі звичайнісінькі парусинові брюки, джинси, теніски. Може, я прокинувся в іншому сні, в іншому місті?!
— Братику! — долинув до моїх вух знайомий голос, і зразу ж поряд на лавку опустився Айвен. — А я гадаю, куди ти запропастився?! Тут такі новини! Лібералізація правил поведінки!
— Себто спортивних костюмів?! — запитав я.
— Ага! Так що йди перевдягайся. Маєш у що?
— Здається, ні, — відповів я пригадуючи.
— Ну, ходімо, я тобі подарую! — Айвен скочив і буквально освітив мене усмішкою.
Уже в готельному номері, розклавши свої речі на ліжку, мій сусід, помисливши недовго, вручив мені вельветові штани й футболку з символікою Московської Олімпіади.
Я перевдягнувся і справді почувся дещо вільніше. Річ у тому, що спортивна форма, як не крути, все-таки залишається формою, чимось обов’язковим для носіння, а звичайні штани, хай вони хоч на два розміри більші й через те затягнуті ременем, звільняють не тільки тіло. Подякувавши Айвену, я поцікавився причинами лібералізації.
— Це дуже просто, — Айвен відволікся від укладання своїх речей у сумку. — Сюди збирається генеральний секретар ООН, а до приїздів генеральних секретарів завжди все покращують, підфарбовують, додають демократії… Це не означає, що після його від’їзду нас знову не примусять виглядати спортсменами.
— Не думаю! — Я не розділив побоювань Айвена. — Тут усе ж таки не зовсім звичайне місце…
З моєю останньою думкою Айвен погодився, і на цьому наша розмова скінчилася.
Я знову спускався до моря й почувався іншою людиною. Просто неймовірно, скільки сходинок має відчуття свободи! Прибувши до цього міста, я вважав себе найщасливішою людиною, але через якусь дрібничку, через якісь штани і футболку з бляклим малюнком і нерозбірливою кирилицею, несподівано зрозумів, що став ще щасливішим! Адже для мене вже кілька років слова ЩАСТЯ та СВОБОДА означали одне й те саме.
Сонце то ховалося за туманною плівкою напівпрозорих хмар, то визирало й спостерігало за тихим і повільним життям цього міста, яке я так хотів назвати своїм, чи принаймні — нашим. Та, будучи реалістом, я розумів, що будь-який окреслений термін колись минає, і постукає якось у двері моєї кімнати ввічливий портьє, зайде, привітається і скаже, що внизу на мене чекає машина, а також усе моє обмундирування, що дбайливо зберігалося упродовж усієї відпустки.
Внизу проїхав джип, перефарбований з хакі у брудно-блакитний колір. За кермом сидів хлопець у панамці.
Я позаздрив йому. Мені теж захотілося прокататися таким джипом по набережній. І щоб ліворуч від мене сиділа дівчина з чорним, як смола, волоссям, а за плечима гавкав її песик.
Дійшовши до кафе, в якому я вперше почув генерала Казмо й побачив першу кумедно-симпатичну дівчину, прозвану мною «балериною» за свою кокетливо швидку ходу, я зайшов усередину й присів за той самий столик обличчям до вулиці. Межи мною та вулицею була лише скляна стінка. «Хто так добре миє шиби?!» — подумав я, здивувавшись із прозорості стінки та доступності вулиці моїм очам.
— Чи не бажаєте чого-небудь? — проспівав із-за спини знайомий голосок. Я міг не обертатися — це була вона. І зразу ж зрозумів, що того разу звернув увагу лише на її ходу, а тепер, як результат, не міг згадати ні обличчя, ні очей. Я обернувся.
М’який овал чарівного личка, зелені очі, русяве волосся. У музеях такі обличчя дивляться на людей з давніх камей. Це наче знак вічності. Якою б жахливою не була епоха, завжди з’являються ці зелені очі, і коли ти в них дивишся — не виникає більше важких роздумів та переживань про чергову прірву, вириту для тебе божевільним людством.
— Може, каву і збиті вершки?! — трішки розгублено запропонувала вона, не дочекавшись моєї відповіді.
— Може, — повторив я, все ще думаючи про її очі.
А потім, спохопившись, щоб не дати їй так скоро піти, я продовжив:
— Може… дві кави і вершки для двох…
— Добре, — вона кивнула.
Тиша цього кафе дала мені змогу вслухатись у звук її кроків. Тиша була магічною. У ній відчувалася така прихована сила, що якби мій стілець був без спинки, я міг би спокійно відкинутися назад і притулитися спиною до цієї тиші.