І от тепер, скільки років по тому, вона лунала тут, під вікном мого номера. Патрульна рота — тепер я вже знав, що це були американці — крокувала на вечерю.
А пісня звала до бою, зривала з плеча карабін, попереджала про низькорослих стрілків, які ховалися у рисових чеках.
Холодний піт залив чоло і я витер його об наволочку подушки.
А рота волала так, ніби марширувала на місці.
І деякі слова в пісні вже звучали по-іншому, напевно, були кимось змінені. Напевно, кожна рота співає цю пісню по-своєму.
Я молив Бога, аби прийшла тиша. І вона прийшла за кілька хвилин, та в моїх вухах ця пісня лунала до ранку. Я так і не заснув, перебуваючи у якомусь напівнепритомному стані. Іноді мені здавалося, що губи мої нашіптують слова з цієї пісні.
Ранок я зустрів з полегшенням і головним болем. Заледве підвівся з ліжка.
Вмиваючись, подивився у дзеркало, і мені стало себе шкода. Таким я, здається, ще ніколи не був.
Їсти не хотілося. Нічого не хотілося, але треба було йти у гараж і їхати кудись по пошту.
Хитаючись, я вийшов на вулицю. Сподівався, що свіже ранкове повітря збадьорить мене.
У гаражі мене чекав Георгій.
Ми привіталися.
— Ось тобі карта дороги. Приїдеш сюди, в цю точку, там військове містечко. Скажеш їм, що по пошту для Джалти. Це як пароль, а потім привезеш пошту сюди. Якщо будуть посилки, то розвезеш за адресами, а листи віддаси мені. Запитання є?
— Ні… — втомлено промовив я, взяв з рук Георгія планшет із картою і поплентався до джипа.
Дорога до військового містечка виявилася закороткою. Практично там, де кінчалося місто, у двох милях від останнього ліхтарного стовпа на набережній, починалося військове містечко. Довгі одноповерхові бараки стояли торцевими стінами до моря, трішки глибше за ними знаходилося кілька збірних складських будівель, і найвигіднішу позицію з військової точки зору займав невеличкий будиночок штабу: задньою стіною він сполучався зі схилом гори. Туди я й під’їхав.
За дверима мене зустрів вартовий.
— По пошту для Джалти, — оголосив я йому, випереджуючи всі можливі запитання. Вартовий кивнув і показав мені лінивим жестом руки на другі двері праворуч.
За ними, в досить малій кімнаті, на полицях, що йшли в кілька рядів по всіх трьох стінах, були розкладені посилки, бандеролі, запечатані сургучем цінні пакети і звичайні полотняні мішки.
За маленьким столиком сидів солдат — його ніби навмисно підібрали для цього приміщення: він теж був напрочуд малого зросту.
— Джалта?! — перепитав він мене, підводячись з-за столика.
Підставивши стрем’янку до правої стіни, він видерся на драбинку, підкликав мене й навантажив на мої підставлені руки три посилки і запечатаний мішок з листами.
Посилки я кинув на заднє сидіння й одразу ж подивився, кому вони призначалися. Як і слід було чекати, всі три були послані Айвенові. Поряд із кирилицею та сама адреса була написана латинськими літерами. Адресу це місце мало дивну: ЗАКРИТА НЕЗАЛЕЖНА ТЕРИТОРІЯ, ПД-0991, авеню Цісаря ІІ, АЙВЕНУ ГРЕМИЦЬКОМУ.
Знову авеню Цісаря. Добре, що це десь на початку вулиці. Принаймні, звідти я не побачу тераси.
Дорога від військового містечка до набережної була залита асфальтом. Машина котилася по ній м’яко. Асфальт ще не встиг розплавитися під променями сонця.
А в моїй голові усе ще стояв шум, легке гудіння через безсонну ніч. Ось зараз я би зміг заснути без проблем, якби не служба. Але треба було їхати на авеню Цісаря — цікаво, що там робить Айвен? — потім повертатися в гараж і питати, чи є інші завдання…
Колеса джипа знову застрибали бруківкою вузеньких вуличок, і я поміняв швидкість. Тепер машина їхала повільно, зате не так трусило.
Виїхав на авеню й зупинився біля одинадцятого номера. Цей номер на овальній табличці був прибитий до воріт заввишки в півтора людських зрости. Я знайшов поглядом дзвінок, натиснув на його кнопку.
Тут було тихо.
Чекаючи, поки хто-небудь підійде до воріт з іншого боку, побоюючись, повільно повернув голову й покосив поглядом у бік тераси.
І полегшено зітхнув — звідси її не було видно.
Напруження тривало, можливо, з хвилину й одразу ж відпустило мене, залишивши у владі легкого головного болю.
Ще раз натиснув на кнопку дзвінка.