Спочатку визирнув на терасу, але там було порожньо.
Потім, почувши похмурий звук зрушених меблів, постукав у двері, що вели на кухню.
— Так! — гаркнув звідти знайомий голос.
Я зайшов.
Генерал справді намагався змінити інтер’єр — засовував для чогось у кут на вигляд важку кухонну тумбу.
— Я тебе від ранку шукаю! — роздратовано заговорив він, побачивши мене.
Ці слова я вже знав.
— Зараз же візьмеш у холодильнику два шматки м’яса і відвезеш… Ти знаєш, де тут ботанічний сад?
— Занедбаний?! — перепитав я.
— Так.
— Знаю.
— Значить, не звертаючи поїдеш центральною доріжкою саду, поки не впрешся у браму старого зоопарку. Там звернеш праворуч і їхатимеш, поки не побачиш в одній із великих кліток двох вовків. Кинеш їм м’ясо і повернешся сюди! Ці ідіоти їх уже три дні не годували!
— Дозвольте виконувати?! — запитав я.
— Стій ти! Йди сюди!
Я підійшов.
Генерал відчинив холодильник і витяг звідти спершу один великий кусень м’яса — фунтів п’ятнадцять — і поклав на підставлені мною руки, потім витягнув другий такий самий кусень.
— А ти чого такий зелений?! — раптом запитав він, вирячившись мені в обличчя.
— Через безсоння, — зізнався я. — Щось із нервами…
— І в тебе?! — голос генерала зазвучав лагідніше. — Зачекай хвилинку!
І Казмо, нахилившись, висунув нижню шухляду однієї з кухонних шафок і витяг звідти упаковку якихось таблеток.
— Ось! — простягнув він мені цю упаковку. — Півтаблетки — і дванадцять годин сну гарантовано. На собі випробував. Тримай!
Звичайно, турботливість генерала мене вразила, та якби я простягнув руку, то обидва шматки м’яса гепнулися б на підлогу.
— А, так, даруй, — генерал зрозумів, у чому річ, і сам сунув таблетки в кишеньку моїх спортивних штанів. — А тепер іди!
Я спускався сходами, вже не слухаючи їхнього рипіння.
Доводилося йти, трохи відхиляючись назад — якщо нижній шматок м’яса я так-сяк підтримував долонями, то верхній кусень лежав на нижньому та на моїх грудях, і холод, неприємний вогкий холод від цієї ноші, проникав крізь спортивну куртку, яка насичувалась розмороженою на ходу кров’ю.
Поки я дійшов до кам’яних східців, верхня частина моїх штанів теж просочилася неприємною кров’янистою вологою. Це скидалося на тортури — я бачив, як із м’яса крапає мені під ноги, я ледве утримував рівновагу, підіймаючись угору, і нерви мої були знову на межі. Якби я послизнувся й покотився донизу, більше б мені не встати.
Але остання, верхня сходинка наближалась, і я вже був певен, що здолаю її.
Вже зупинившись біля машини, я кинув м’ясо на землю і відчинив задні дверцята.
Спортивна куртка прилипла до шкіри, і я стягнув її з себе.
Шкіра на животі та грудях була липкою і мерзотною. Я доторкнувся до неї пальцем, і огидне відчуття змусило мене скривити губи. Я наче сам став жабою. Страшенно захотілося шугонути в воду, відмитися, але до води було далеко. До води треба було вертатися тим самим шляхом по стежці, потім сходами. І відчуття втоми перемогло.
Я переклав м’ясо на гумовий килимок між задніми та передніми сидінням і сів за кермо.
Знову засичала під колесами дорога.
Машина їхала повільно.
У повітрі пахло морем.
Попереду з’явився занедбаний ботанічний сад, і я, передчуваючи його барви й аромати, заспокоювався і намагався ні про що не думати.
І от я знову у зеленому царстві занедбаної, а якщо точніше — то нарешті полишеної у спокої природи.
Алея біжить прямою лінією, але тепер це вже не алея, а центральна доріжка саду. Вона завузька — вантажівка би тут не проїхала, але джипу це вдається, хоча мені й здається щохвилини, ніби от-от я зісковзну на землю правими чи лівими колесами.
Тут нічого не міняється. Тут усе таке саме прекрасне. Тут легко вживаються разом природне життя і природна смерть. І ніхто не плаче за померлими птахами та засохлими квітами. І немає тут нічого зайвого.
Коли-небудь, напевно, цей чудернацький сад-ліс розростеться і обів’є своїми ліанами дерева, які виростуть серед іржавих вольєрів.
І головне — щоб заросли стежки, аби ніхто з тих, хто ходить ними, не зміг більше приходити в ці місця.
А ось і відозва, гідна нашої доби.
«Тварин не годувати!»
В’їхавши в зоопаркову браму, я повернув праворуч.
Плавно пропливали по обидва боки доріжки іржаві ґрати вольєрів.
У царстві білих кісток лише шум мотора порушував тишу.
Але і цей шум скоро змовк. Я зупинив джип перед знайомою кліткою і сплигнув на землю.
Вовки зустріли мене неголосним гарчанням. Вони стояли посеред клітки, і голод легко читався у блиску їхніх очей.