Звісно, почалися плітки; і коли, бажаючи уникнути неприємностей з Честером (а його друзі пильно стежили за кожним моїм кроком), я втекла у Палм Коттедж до тітоньки, Джім поїхав слідом за мною і поселився в Тарбітоні. Тож не дивно, що незабаром до Палм Коттеджу заявився Честерів адвокат; почалися погрози позбавити мене утримання.
Та було вже пізно. Наші стосунки з Джімом зайшли на той час надто далеко, і ми обоє з ним були збентежені (я вважала себе надто старою для цього), дізнавшись, що я знову опинилася у тому делікатному становищі, в яке неминуче потрапляла щоразу, коли ми з ним зустрічалися.
І оскільки Честер знову провалився на виборах під час великого політичного струсу 1924 року [27], я не бачила більше сенсу відмовлятися від шлюборозлучного процесу. Фактично Честер сам (через голови своїх політичних радників) це мені запропонував. Він написав мені листа, що, мовляв, він завжди був принципово проти того, щоб сковувати людську душу «юридичними» путами, гнітити її духовний потяг. Він бажав мені з успіхом нести мої нові «обов'язки».
То був справді великодушний лист,— розмножений на гектографі, він поширився серед Честерових друзів та прибічників. Згодом Честер запевняв мене, що сам до ладу не знав, як усе це могло статися; не виключено, що й справді він нічого не знав,— бо давно вже виробив звичку не знати того, що його не влаштовувало. Проте лист набув широкого розголосу, і Честер анітрохи не сумнівався (як пояснив мені згодом), що я дозволю йому опублікувати його,— звичайно, з відповідним коментарем,— у мемуарах, які він почав готувати до друку.
116
Честер, який так спритно приневолював людей робити «доброхіть» усе, що треба йому, ставлячи їх у безвихідні ситуації (у будь-якому іншому разі на них неминуче чигала біда); Честер, який жорстоко придушив усі мої спроби повстати проти його тиранії і домігся, що я була щаслива вважати себе за «гарну» дружину, одного разу сказав: щастя цілком залежить від нашої уяви. Факір може почуватися не менш щасливим, лежачи на гвіздках, аніж молода на весіллі або міністр під час засідання кабінету (вельми характерна для Німмо деталь!), коли він раптом помітить, що в нього репнули штани.
Та ледве чи комусь приємно спати на гвіздках (а я щойно втекла саме з такого ложа); і мені стало страшно за мій віднайдений спокій, коли Джім почав учащати до Ексвеллу. Ніби на підтвердження моїх сумнівів (Честер давно вже це передрікав) справи племені луга повертали на гірше. У червні Джім змушений був доповісти комітетові, що фонди вичерпано. Після скандального засідання, на якому Джіма зняли з посади голови комітету,— оскільки він нібито приховав найважливіше й не зміг пояснити своєї «фінансової заборгованості»; комітет самоліквідувався. А той факт, що Джім платив за все власними грішми, очевидно, нічого для членів комітету не важив.
Іншими словами, вийшло так, ніби Джім приховав «фінансову заборгованість» від самого себе. Ревізія виявила нестачу кількох тисяч фунтів стерлінгів, яка виникла з видатків на вождів племен, на тиражування брошур та листівок, на афіші й на лекторів, а також із таємничих сум на «представництво». На родинній раді було ухвалено віддати Бакфілд у тривалу оренду.
А тим часом міністерство у справах колоній дало розпорядження вислати вождів луга на їхню батьківщину,— коштом нігерійського уряду. Тож не дивно, що в Джіма зіпсувалася вдача. Це був його перший крок на ниві «реальної» політики» з її хаосом, несправедливістю, підступними замірами й махінаціями, які унеможливлюють поетичне життя для кожного, хто не пройшов цієї школи з дитинства.
І я не бігала за Джімом (як вважав Честер). Навпаки, найгірше сталося саме тому, що я вирішила припинити наші зустрічі і знайшла собі притулок у Палм Коттеджі, у тітоньки, яка не менш од мене хотіла б уникнути скандалу. Тепер вона ненавиділа Джіма, і для неї не було більшої насолоди, ніж замкнути перед ним двері його власного будинку.
А з тітоньчиною забороною треба було рахуватися, вона ще не остаточно втратила розум від алкоголю й ненависті і була здатна на все. Варто було їй лише почути Джімове ім'я,— і вона вибухала жахливою лайкою, а потім до півночі снувала по кімнатах, вигукуючи: «Квочка? От і добре! Я — стара квочка! Я — втручаюся в їхні справи!» Потім будила мене і питала, що сталося б з нами всіма, якби вона, «квочка», не клопоталася про нас. Важко повірити, як дратувало тітоньку це слово,— вона чисто скаженіла, чуючи його. Першого ж разу, побачивши Джіма біля дверей Палм Коттеджу, вона розчахнула вікно й загорлала: