Але найбільш повно задумам Кері відповідала форма трилогії, і саме трилогії стали вершиною його творчості. У передмові до першої з них Кері так пояснював: «Я мав намір показати трьох людей, які живуть у своєму власному світі, керуючись у житті своїми власними уявленнями... Вони повинні знати одне одного і мати певний зв'язок у сюжеті, проте бачити зовсім різні грані характерів одне одного... Кожний з трьох моїх головних героїв мав в оповіданні від першої особи розкрити свій світ у властивому йому стилі... Тим самим я сподівався не тільки повніше передати складність життя, але й досягти тривимірної глибини характеристик персонажів».
Трилогії Кері з такою побудовою, з застосуванням множинних поглядів на зображуване не були поодиноким явищем в тогочасній західній літературі. До подібної композиції, що мала забезпечити різнобічне, «стереоскопічне» зображення дійсності, вдавалися й інші письменники, зокрема В. Фолкнер у широковідомій трилогії про Сноупсів.
Кері запланував написати три трилогії про три сфери людської діяльності, де, як він вважав, творча сила і вільний розум людини розкриваються з найбільшою повнотою та інтенсивністю: про мистецтво, політику й релігію. Проте він встиг створити лише дві трилогії, замість останньої (письменник знав, що йому вже не лишається часу для трилогії) він написав «узагальнюючий» роман «Полонені й вільні» (1957).
Першу трилогію Кері («Сама собі дивуюся» 1941; «Бути пілігримом», 1942; «З перших рук») називають «трилогією про митця». Основна проблематика трилогії входить до твору з образом живописця Галлі Джімсона і розкривається через зіткнення героя з суспільством. Джімсон — закоханий у життя митець, який прагне художньо відтворити його глибинні істини. Він не бажає пристосовуватися до смаків публіки і тому змушений зазнавати образ і принижень з боку суспільства, яке його фактично перетворює на парію, позбавляє можливості працювати. Створений, на перший погляд, у комедійному плані, образ Галлі Джімсона сповнений істинної трагічності. Хоча протест Джімсона не виходить за межі етичної та морально-побутової сфер, як людина-творець він несе загрозу сталості суспільства, його моральним та естетичним догмам. В філософсько-соціальному плані антиподом Джімсона виступає адвокат Уїлчер. Від його імені написаний роман «Бути пілігримом», герой якого, стоячи на порозі смерті, осмислює історію своєї сім'ї, а через неї — історію Англії другої половини минулого — першої третини нашого століття і приходить до розуміння закономірності змін, відмирання любого його серцю старого. Роман «Бути пілігримом» вирізняється широтою проблематики і масштабністю, показує «безперервну революцію» в різних сферах життя. Проте ідейним центром трилогії став роман «З перших рук», написаний від імені Джімсона; в цьому творі, при вужчому охопленні дійсності, письменник глибше проникає в життя, його суперечності й конфлікти, переконливіше розкриває його приховані рушійні сили.
В другій трилогії («Улюбленець слави»; «Ніхто, крім бога»; «Якби не ставив я честь найвище») Кері повністю зосереджується на зображенні політичної сфери життя. Романи трилогії, які охоплюють великий проміжок часу в житті Англії (з середини XIX століття до 1926-го року) багаті на історичні події та політичні колізії. Але не тільки це визначає «обличчя» трилогії. Кері розумів політику як «мистецтво людських стосунків», і тому його цікавило не стільки політичне життя, скільки життя людини в політиці. Так само як інші твори Дж. Кері, романи трилогії тяжіють до «людського центру», яким у кожному романі виступає образ героя-оповідача, а в контексті всієї трилогії — образ політика Честера Німмо. Німмо — постать вигадана, проте він має прототипів серед англійських політичних діячів зламу століть: Ллойд Джорджа, Бівена та інших, на що якось в інтерв'ю вказував і сам Кері. Ми бачимо Честера Німмо очима його дружини Ніни, яка намагається його зрозуміти і захистити, очима Джіма Леттера, антипода головного героя в суспільно-філософському плані й суперника в особистому житті, а також, так би мовити, його власними. Кожне з цих «бачень» суб'єктивне, але водночас містить частку об'єктивної істини.
Роман «Улюбленець слави», яким відкривається трилогія, написаний у формі мемуарів Ніни. З перших же слів Ніна декларує поставлену перед собою мету: розповісти правду про свого першого чоловіка з тим, щоб захистити його від наклепів і брудних домислів. Ніна веде полеміку з дійсними та гіпотетичними опонентами Честера, коментує його вчинки, розставляє вірні, як на її погляд, акценти і т. ін. Але скільки нюансів в інтонаціях оповідачки, скільки винахідливої, тонко розрахованої гри з читачем в її розповіді! Вона рясніє уточненнями, відступами, думками в дужках, словами в лапках і т. ін., проте вони не так прояснюють, як затемнюють суть справи. Це враження посилює багатоголосий іронічний підтекст: тут і іронія Ніни у ставленні до Честера та його оточення, і її самоіронія, й іронія письменника над словесною казуїстикою оповідачки, над її намаганнями видати себе за наївнішу і простішу, ніж вона є насправді. Манера розповіді героїні краще, ніж її самохарактеристики, розкриває її жіночність, гострий розум, звичку згладжувати гострі кути. Цілком щирі нотки прориваються в голосі Ніни, коли вона розповідає про особливо аморальні вчинки свого першого чоловіка. Правда, ці визнання вона відразу ж намагається замаскувати в словесному плетиві, ніби згадавши, що вона має виправдовувати, а не звинувачувати Честера. Але вони фіксуються читачем і стають фундаментом, на якому він будує своє уявлення про Честера.