Що ж, сказав містер Геккет стомлено, щиро вам дякую за таку інформацію.
Містер та місіс Ніксон взялися за руки і подалися геть. Але не встигли вони як слід відійти, як почули чийсь крик. Вони зупинилися і прислухалися. То серед ночі кричав містер Геккет. Радий був з вами познайомитися, місіс Нізбет. Місіс Ніксон ще міцніше стиснула руку містера Ніксона і собі закричала: мені також дуже приємно, містере Геккет.
Що таке? закричав містер Геккет.
Вона каже, що і їй дуже приємно, закричав містер Ніксон.
Містер Геккет розкинув руки і стиснув бильця лави. Потім рвучко подався вперед, завалився на спинку і так, погойдуючись, у кілька заходів усмак почухав вістря свого горба об спинку лави. Відтак підвів очі на обрій, для споглядання якого він, власне, вирушив на прогулянку, хоч і не встиг ним як слід намилуватися. Все поглинула ніч. Так, небо тепер що на заході, що на сході, що на півдні, що на півночі було однакове.
Уот налетів на вантажника, який котив бідон з молоком на візку. Уот упав, його торби і капелюх порозліталися в різні боки. Вантажник не впав, хоча й випустив з рук бідон, який гупнувся об асфальт своїм гострим ребром, тоді дном, відтак похитався трохи і став. І це добре, бо якби він, ущерть заповнений скоріше за все молоком, та й перекинувся, то молоко потекло б по платформі, звичайно, вилилося б на рейки, під поїзд та й гулькнуло.
Уот підвівся, наче нічого й не сталося.
А щоб тобі горб там виріс! сказав вантажник. Це був гарний з лиця, але брудний чолов’яга. При їхній роботі вокзальним вантажникам важко було лишатися чистими й ввічливими.
Тобі що, повилазило? сказав він.
Уот не поспішав відповісти на це риторичне запитання, котре сформувалося, ніде правди діти, у розпалі гніву. Він нахилився, щоб підняти свій капелюх і торби, але випростався, не зробивши цього. Він відчув, що не має повного права робити це, доки вантажник як слід не вилається.
Мало, що сліпий, так іще й німий, сказав вантажник.
Уот усміхнувся, стиснув долоні, підняв їх і притис до грудей. Уот бачив, як усміхаються інші люди, й гадав, що він теж знає, як це робиться. Що ж, Уотова усмішка, коли він усміхався, й справді, більше скидалася на усмішку, ніж на глузливу посмішку чи, скажімо, на позіхання. Втім, їй чогось-таки бракувало, якоїсь, здавалося б, дрібнички, і тих, хто бачив цю усмішку вперше, а більшість із них бачили її вперше, інколи посідав сумнів щодо того, якого саме виразу збирався надати їй Уот. Багато хто з них гадав, що Уот просто смокче зуби.
Уот використовував цю свою усмішку дуже ощадно.
На вантажника ця усмішка справила таке сильне враження, що він роззявив рота і ладен був випустити звідти цілу ватагу міцних слів та виразів, що давно вже нудилися без діла. Але Уот їх не почув, бо вантажник раптом підхопив свого бідона і з гуркотом покотив його геть. До них наближався начальник станції, такий собі пан Лоурі.
Пригода ця була така буденна, що не могла викликати загального інтересу. Проте серед присутніх знайшлися знавці, які не проминули відзначити виняткові Уотові якості, що знайшли вияв у тому, як він тут появився, як падав, підводився, що й як робив потім. Знавці були задоволені.
Був серед них і кіоскер, що торгував пресою. Зі свого кубельця, заставленого періодикою та книжками, він бачив усе. І от тепер, коли найцікавіше було позаду, він вийшов з кіоску, щоб зачинити його на ніч. Кіоскер опустив ґофрований козирок, ще й прихопив його скобою. Він здавався людиною різкою й жорстокою, що потерпає від нестерпного розумового, душевного, а може, й фізичного болю. Перш за все в око впадав його кашкет, через те, мабуть, що з-під нього завжди стирчали чорні, просякнуті потом кучері, які липли до білого, немов крейда, чола. Потім глядач помічав скутий судомою сердитий рот, а відтак і все інше. Вуса його, прекрасні, здавалося б, вуса із невідомих причин лишалися поза увагою. Про такого хотілося думати: ось чоловік, що, не кажучи вже про все інше, ніколи не скидає кашкета, такого собі кашкетика із дешевого синього полотна з помпончиком нагорі. А все через те, що з защіпками велосипедними він також не розлучався, і обидві його холоші стирчали по різні боки, немов їх розтягували потужні пружини. Це був коротун, який немилосердно накульгував. Варто було йому зрушити з місця, як його починало смикати, ніби він був намірився впасти мов стій на коліна, а тоді раптом роздумав. І так за кожним кроком.
Він підняв Уотового капелюха, подав йому і сказав, сер, ваш капелюх, якщо не помиляюся.
Уот подивився на капелюх. Чи правильно те, що це справді його капелюх?
Він нап’яв його на голову.