— Мені вже добре. Спасибі вам, Арсене Климовичу,— подякував Турчину.— Мені треба в райком. Зустрінемося на партконференції, Арсене Климовичу.
— Щасливо, Олександре Івановичу.— Турчин пішов до греблі.
— Сашко, тобі треба лягти в лікарню.
— Платоне, не вигадуй,— відмахнувся Мостовий.— Степці дзвонив?
— Завтра будуть робити операцію. Крамов сказав, що за місяць я зможу її забрати. Сашко, за місяць!
— Розумію. Давай закуримо,— простягнув руку Мостовий.
— Тобі не можна! Не дам.
— Давай, давай, щось захотілося закурити.— Мостовий взяв сигарету й жадібно затягнувся.— Я ще ось про що хочу тобі сказати. Дзвонив професор з Київського університету.
— Той, що керував математичною олімпіадою?
— Так. Степан Петрович Корчак. Просить, щоб Васька як переможця обласної олімпіади направили в школу особливо обдарованих учнів. Хай там закінчить десятий клас за спеціальною програмою, і тоді Корчак забере його на свій факультет. Порадуй Васька, хай їде.
— Добре. Хай їде,— з сумом промовив Платон.— Останній вилетить з нашого гайворонського гнізда... Залишуся сам...
— Чому сам? Ви зі Степкою ще гайвороненят народите. Хоч п'ятеро. Щоб рід міцний був, замішаний на сосонському хлібі й урані. Будь здоровий, Гайворон! — Мостовий штовхнув жартома Платона в груди й поїхав.
На столі в кабінеті Мостового синіли у вазі перші проліски, бігали сонячні зайчики по стіні — вітерець похитував кватирку. Олександр Іванович, проглянувши зведення, сказав секретарці, що почне приймати відвідувачів.
Перший з'явився Бунчук. Був чомусь у парусиновому кітелі, в синіх штанах і лискучих калошах.
— З весною, Олександре Івановичу! — привітався і сів навпроти.— Я щодо моєї заяви... Хотів би знати вашу думку, бо Василь Васильович уже той... перейшов на пенсію, то я... Запевняю вас і районну партійну організацію, що всі плани й питання будуть виконані.
— Петре Йосиповичу, я нічого не маю проти, аби ви зайняли посаду директора маслозаводу, але завод підпорядкований тресту, й кадри добирають вони.
— Я написав уже в трест і прошу, щоб ви підтримали мою кандидатуру,— просив Бунчук.— Я не Кутень, я наведу залізний порядок, я всі питання поставлю руба.
— Кутень справлявся з роботою.
— Масштабу у нього не було. Дрібненький чоловік, свиней маслянкою відгодовував,— оповістив Бунчук.
— Ви дружили з ним, вам видніше.
— Хто, я? Олександре Івановичу, не вірте. Хіба може бути у мене спільна платформа з Кутнем? Синові дали п'ять років, маслянку крав, а я щоб дружив? У цьому питанні я — залізний. Так що прошу підтримати.
У дверях Бунчук стикнувся з Кутнем, ледве кивнув йому головою, підняв руку і сказав:
— Всі завдання я виконаю, товаришу перший секретар райкому партії!
Кутень, маленький, згорблений, стояв посеред кабінету. Від нервового тику в нього весь час кліпало одне око, і тому здавалось, що Кутень змовницьки підморгує своєму співрозмовникові.
— Прошу сідати,— вдруге запросив Кутня Мостовий.
— Ні-ні, я постою.
Довелося Мостовому припровадити Кутня до крісла.
— Слухаю вас, Василю Васильовичу.
— Хочу просити, аби ви подзвонили у Київ до Верховного Суду, Олександре Івановичу... Хай зменшать, п'ять років це багато... Він був п'яний і... так сталося,— підморгнув Кутень.
— Я ж вам сказав учора, коли ви дзвонили, що я не маю ніякого права втручатися в судові справи. А по-друге, вважаю, що суд був дуже гуманний до вашого сина. Він — убивця, бо тільки зламане лезо врятувало життя Степки... Розумієте, лезо — і людина... Між іншим, Василю Васильовичу, ці п'ять років, до яких засудили Дмитра, лежать і на вашій совісті.
— Я його виховував у дусі,— підморгнув Кутень,— комуністичного ставлення до праці, а... він відбився од рук... Так що, не напишете?
— Ні. Я не можу, просто як людина, захищати вбивць і взагалі всяку погань, яка ще, на жаль, виповзає зі шпарин на сонце. Нам же не дають жити не лише вбивці, їх не так уже й багато, а наклепники, чинодрали, кар'єристи й анонімники. Ці вбивають душі людські, віру. Не буду я їх ніколи захищати.
— Якщо ви говорите про наклепників і анонімників,— підморгнув Кутень,— то майте на увазі, Олександре Івановичу, що на себе я це не беру... Я не писав.
— Звідки ви взяли, що я маю на увазі вас?
— Ви не сказали, а подумали,— змовницьки кліпнув Кутень.— А я не писав. Бунчук писав і на вас, і на Гайворона, а я ні. Можете запитати мою жінку Надежду. Він і на мене писав анонімки в трест, що я краденою державною маслянкою відгодовую кабани й продаю м'ясо. А я маслянку купую за власні гроші, і в мене є квитанції... Хай народний контроль перевірить... Що ж, я піду, Олександре Івановичу... Думав, допоможете, а воно...