Удосвіта прийшов батько.
— Уже зібралась, доню?
— Давай, тату, поснідаємо вдвох.
— Добре, Степко.
На столі — біла скатертина, найкраща.
— Сідай, тату.
— Ти ж мені напиши, яка там жизня твоя буде, Степко.
— Добре, тату.
— А більше нічого й не прошу. Ти — розумна в мене. Дивись, Степко... коли щось не так, то вертайся,— тяжко говорити Полікарпові.
Поснідавши, Чугай узяв у прискринку гроші, подав Степці.
— Ось тут двісті карбованців... візьми, дочко, більше нема.
— Що ти, тату, у мене є сто двадцять, а там зароблю,— відмовлялася Степка.
— Ні, візьми. Не знаю, що ти там у кіні заробиш, а так мені на душі спокійніше буде.
Степка обняла батька, поцілувала:
— Не гнівайся, що я у тебе така...
— Ти в мене найкраща, горличко моя.— Чугай легенько доторкнувся до Степчиного лиця своєю шкарубкою рукою і широко відчинив двері.— Що ж, лети, моя дитино, та не забувай рідного гнізда... Машини на Косопілля ходять, підвезуть хлопці.
— Прощавай, тату!
Степка швидко йшла принишклими вулицями села. Сонце ще не зійшло, веселе птаство заливалося в садках. Біля Русавки Степка скинула туфлі й побрела чистою холодною водою. Прощай, Русавко. Далі пішла стежкою, що дерлася по крутому березі в поля. На горі зупинилась, востаннє глянула на рідне село, потім рішуче взяла чемодан і попростувала до вітряка, який з же зачепив своїми крильми промені сонця, що сходило з-за Видубецьких гір.
«Васько + Леся = любов»,— прочитала Степка на почорнілих дверях вітряка зовсім не арифметичне рівняння. Інші написи також підтверджували, що вітрякові довіряли свої таємниці закохані.
«Я теж була тут щаслива». Степка підняла якогось дротика і старанно вишкребла на крилі: «Степка + Платон = любов». Засміялась зі своєї витівки і почала крутити крила, вони не дуже охоче повертались, але все ж їй удалося трохи підняти над землею і своє арифметичне рівняння.
І раптом Степка побачила, що за вітряком стоїть машина. Гайворон! Обережно підійшла. Він спав просто на землі, підстеливши свого піджака. Рівно здіймалися його груди. Обличчя неголене, в глибоких зморшках на переніссі й на чолі — пил, в русявому чубі — кілька житніх стеблинок. Рот міцно стулений, чорними тінями синців підведені очі. Руки широко розкинуті, наче Платон щойно звідкись прилетів і впав на цю землю перепочити.
Якщо довго дивитися на нього, то він неодмінно прокинеться. І Степка дивилась. Їй було так шкода його, стомленого, припорошеного пилом, немов забутого всіма у цьому полі.
Кілька разів вона хотіла доторкнутись до Платона, але їй жаль було будити його. Скільки він уже недоспав ночей! Степка низько-низько схилилася над Платоном. Ні, нема у неї злості до нього. Нічого нема, окрім жагучого кохання.
— Єдиний ти мій. Радість і горе моє.— Степка провела губами по його щоках.
Платон розплющив очі.
— Ти, Степко? — немов не вірив сам собі.
— Я...
— Якби ти не прийшла, я міг би не побачити тебе. Проспав би,— винувато дивився на Степку.
— Я тебе вчора чекала цілий вечір.
— Мостовий приїжджав, а потім комбайн Максимів зламався, а потім... приїхав, але ти вже спала.
— Приїжджав?! — засяяла Степка.— Правда? Ти хотів мене бачити, так?
— Так.
— Ні, ти скажи, що хотів мене бачити, що не міг не прийти, що я... для тебе... «Що я говорю йому?» — думає Степка і змовкає.
— Я хотів з тобою попрощатися, Степко.
— Ну, прощаймося! — звелась на ноги.
— Я відвезу тебе на станцію.
— Така честь...
— Мені все одно треба на базу. Пальне все вийшло...
— Пальне... А так ти не відвіз би мене?
— Пробач, Степко, я не хотів, просто вирвалося оце трикляте пальне, воно вже сидить у моїх печінках.
— Колись ти носив мене на руках... Пам'ятаєш?
— Не треба, Степко.
— Чому не треба? То були найщасливіші хвилини мого життя... Ти не знаєш про це? — Степка підійшла так близько, що він відчув її груди.
— Знаю.
— Думаєш, що я по славу їду звідси? Я від тебе тікаю... від самої себе... Якщо я залишуся, то збожеволію... А ти... ти... камінний.
— Степко, заспокойся. Зараз це ні до чого, ти все розумієш... Треба вже їхати,— подивився на годинник.
— Їхати... так... тікати треба, а не їхати. Вези! — Степка кинула чемодан у машину.— Вези, чого ж ти стоїш?
Платон і сам не знав, чому він раптом зупинився і що йому робити далі. Степка підбігла до нього:
— Прощайся. Цілуй! Чуєш, поцілуй мене!
Платон пригорнув Степку, поцілував у жаркі губи.
— Скажи, щоб я не їхала,— благала крізь сльози Степка,— зупини мене! Так тебе ніхто не любить, як я... Приведи мене в свою хату або давай поїдемо звідси... Не відвозь мене. Платоне, бо колись гірко пошкодуєш...