Але отець Антоній знав інше поводження з дітьми, бо сам виріс у любові й ласці, тому стримував свій гнів, намагався любити своїх людей, якими були. Старався помогти найбіднішим, але так, щоб не впадало в око іншим священикам, аби не судили його. Зрештою, мали родини, а він жив сам. Проте не хотів, щоб у селі мали його за святого: то був би встид.
Мав прийти увечері ще на парастас, а зранку відправив службу в горішній церкві. Прийшли на неї ті, що завше ходили. У хаті Безуб’яка було з одного боку напівурочисто, а з іншого — готувалися до завтрашнього похорону. Із самого рана у стодолі[71] майстер ладив труну і чулися дражливі неприємні звуки. Орко, що перестав нарешті плакати, з червоними запаленими очима, пішов у берег нарвати коневі трави, й вертався через горб, бо не хотів нікого бачити. На мить обернувся до ріки, за якою світило сонце, на гори — і йому захотілось потонути в золотому світлі осені. Але серце нагадало про смерть, і він знову хотів заплакати, як учора, проте не зміг.
На призьбі сиділи чужі люди з Нагуєвич, їхня, здається, якась родина[72].
— Диви, як Орко виріс! — вигукнув грубий червонолиций чоловік.
Хлопець промимрив «Слава Йсу!» й поніс верітку до стайні.
— Зачекай, Орку, — спинив тато. — Я виведу Гривка попастися, а ти посидь коло вуйка Митра.
Тато був блідий і якийсь злий. Орко придивився до гостей: той грубий, певно, був Митро, а про іншого, старшого, тато нічого не сказав. Коло них сиділа ще якась жінка, теж груба, в темній хустці.
— Йди, Петре, йди! — махнув рукою вуйко Митро. — Ми собі з Орком побалакаємо.
— Тілько пам’ятай, що я тобі казав!
— Геть вдурів хлоп[73]! — зітхнув вуйко Митро. — Але я не гніваюся, бо стратив, бідака, за півроку жінку й доньку. Сідай, хлопче, межи нами…
Орко звик слухатися старших. Вуйко Митро не здавався йому рідним, але було цікаво. Ніхто з ним не пробував заговорити, усі жаліли, і раз у раз він пригадував похорон мами, коли не було кому нести труну, бо люди гарували в полі. І ніякого вуйка Митра не було.
— Ну, що, Орку, коли прийдеш до нас з цьоткою[74] в Нагуєвичі, увидів би-с наш млин?
— А я видів.
Орко справді ходив з хлопцями на Різдво до Нагуєвич колядувати. А далі додав:
— Не знаю.
Сидів затиснутий між двома хлопами, як між шандарями[75], і стало йому душно.
— Маєш у Нагуєвичах родину, а не ходиш.
— А як би я вас найшов? — сміливо писнув Орко.
— Митро Кімаків. Називаюся Митро Кімаків. Маю ще кавалок лісу й пасіку на сорок пнів[76]. Любиш мед?
— Ага.
— Виджу, що у вас біда. Чому твій тато не признався? Міг би хоч зараз вертатися до Нагуєвич.
— Так- так, — притакнув той другий чоловік.
— Але як не хоче, ніхто його не силує[77]. Тілько ти мусиш прийти. Там наша родина на цвинтарі твій дідо, а мій вуйко. Прийшов би помолився на гробі… Так, я кажу, чи не так?
— Так-так.
— Ви тутка чужі. Усьо, що було, минуло.
— А що було, вуйку?
— Прийдеш — розкажу.
— Як тато позволить, то прийду.
— О, я забув, що ти ще за татові сподні[78] тримаєшся!
Але Орка тоті слова не вкололи, бо якраз тато вивів Гривка зі стайні. І кінь схарапудився, побачивши чимало людей на подвір’ї. Одні заходили до хати, другі виходили і стояли, розмовляючи між собою, позирали, з ким сидить Орко.
— Піду поможу, — сказав хлопець, але ноги у нього стали як з глини. Обидва хлопи ніби направду стиснули його й не випускали.
— Обіцяй, що прийдеш. В неділю.
— Орку! — крикнув тато.
— Добре, — пообіцяв хлопець.
— Пам’ятай, що ти наш, і ми від тебе не відступимося!
Орко вивів коня на берег, де ще зеленілася трава. Гривко тужно подивився на сонце, що гріло за рікою, де лишилася недокопана бульба й незрубана капуста, й зітхнув, як людина. Орко притулився до нього: