— Не будеш нині плакати?
Орко кивнув, що ні.
Отець Антоній подумав, як швидко в’яне у простих людях цвіт юності, і коли ламається голос у хлопця, грубшає душа і втрачається навіки краса, що мала би тривати вічно. Але не у всіх, ні. Орко довго відчував руку на плечі. Двоє людей, нагуєвицький багач і сам отець Антоній, звернули на нього увагу, тільки від вуйка Митра все стискалося всередині й завмирало, а від єгомостя йшло спокійне тепло. Він ще не розумів, що нині за нього змагаються дві сили, яких не повинно бути в тому світі, де панують сутінь, нужда й одвічна втома. Вважав це ознакою співчуття і вистояв парастас цілком спокійно, як по чужому небіжчику.
Уночі в хаті було зимно й неспокійно. Дяк читав псалтир, з якого ніхто не розумів ні слова, але цього потребувала душа, щоб могла приступити до вічного блаженства. Орко шкодував, що сестричка мусить бути тут, а не вже коло мами. Так буде й завтра. Люди кажуть, що душа мусить трохи побути на землі. Певно, Орися не може дочекатися, коли ангели заберуть її на небо.
Вважається, що небіжчика потрібно відпровадити, як годиться. Щось зроблять не так, і втримають його між людей, за що він може розгніватися. Це коли не покладуть до труни того, без чого небіжчик не обійдеться на тому світі. Тато кладе для Орисі образочки, трохи вже понищені, пару крейцарів, гребінець, писанку, аби інші діти на тому світі не дорікали, ніби не має нічого. Втішений, що про сестричку не забули, Орко засинає солодким сном, за спинами сусідів. Він став невидимий для них, розчинився у тій сумній ночі перед похороном, у якій більше втоми, ніж гострого болю втрати. Усе те відбувається з родичами небіжчика, і вони починають заповнювати порожнє місце іншим життям, дарма, що тіло, оточене шанобою і свічками, ще в хаті. І їм сняться гарні, віщі сни.
Утім, те, що приснилось Оркові тієї ночі, не було ні гарним, ні віщим. Він ніби йшов до школи, але чомусь повернув до панського дому, білого, доплеканого[81], з корчами руж на просторому подвір’ї. Брама була відчинена, проте він не насмілився туди увійти. У церкві озвався дзвін, ніби хотів його завернути. Хлопець знав, що пан дідич його кликав, і тому він тут. Але щось підказало йому, що вже запізно: пан щойно поїхав.
Чи можемо ми витлумачити цей сон за нього? Згідно теорії Фрейда, Орко прагнув змінити власне життя, перейшовши з-під однієї опіки під іншу, але не знав, як це зробити. Згідно ж учення Юнга, ворота означали вибір, ініціацію. Дім символізував розширення краєвиду, тобто світогляду, до чого хлопець не був готовий.
…Коли Орко прокинувся, був уже день. У хаті залишились тільки він, і Орися на катафалку. У цьому було щось страшне — сплячий хлопець і мертва дівчинка. Орко міг обізватись до сестрички, чия душа дивилась зараз на нього, але сама думка про таку можливість викликала в нього жах. Його заступив гострий жаль, як тільки хлопець згадав, що сьогодні Орисю віднесуть на цвинтар і закопають у землю.
Вікна позатулював сивий вранішній туман, з долівки тягнуло вогкістю. Орко був єдиною теплою субстанцією в нетопленій хаті, й ще більше скорцюбився під веретою, якою хтось укрив його вночі, заплющив очі. Боявся встати, порушити мить, що могла би з"явитись тільки у страшному сні. Щось тріснуло на всю хату і впало. Певно, глина відвалилась від повали[82], але до дверей було задалеко. Він знав, що мерці шкодять людям, бо самі вже не люди. Орко чув, як казала стара Петречиха, котра вмерла торік: «У мерців нема душі. Їхня душа на тому світі, і ними водить злий дух. Тому треба їх відганяти святим хрестом. То хіба подоба чоловіка, а не сам чоловік.» Орко вчепився обома руками в хрестик, що носив на шнурку, й почав затерплими губами мовити пацір[83], плутаючи від страху слова. Та наразі хтось увійшов до хати і перервав молитву.
— Орку, — сказав тато, — вставай. Я приніс теплої води. Вмийся у стодолі, переберися в усе чисте і взуй чоботи, аби нас люди не обмовили. Хіба не чешися, бо буде голова боліти. Ти чуєш мене?