Втім, якби йшлося лише про роботу. Могли статися речі ще страшніші. Бо часом приходив до вчителя гість і руйнував його єдину фортецю — ненависть. Сей диявол у людській подобі приходив завше уночі й розповідав жахливі речі. Він не міг від нього нікуди сховатись: руки самі тягнулись відкрити засув. І хоч би раз приніс з собою горівки чи якогось панського напою… Ніколи не приносив. І сам не пив. То була стріча вогню й води. Гнат поринав у самі глибини пекла й звідти слухав той голос. Що є гіршого, ніж коли нема куди втікти?
Якби була жива його Софійка, того не було б. Але з роками пам’ять про небіжку робилась все тоншою, ставала як папір. Кожного разу, як Софія приходила до нього у сні, мовчала. А се вже років три не снилась. Можна було би піти до сповіді, але ксьондза Мацея зі Самбора він не терпів, і віри в ньому не було навіть з гірчичне зерно. Тому й не ходив до отця Антонія шукати помочі. Не мав сили навіть накласти на себе руки, бо від того душа ще більше би страждала. Його мозок, обпечений алкоголем, був занадто немічний, аби спізнати природу ненависті. Про таких, як пан Гнат, можна сказати: їм ніде не буде добре на землі, лиш під землею. Він запорпувався у землю вже не стільки свідомо, скільки за інерцією, і вже лишилося зовсім небагато, аби міг сховатися там назавше.
Йому вдалося обдурити всіх, майже всіх. Той, кого він слухав ночами, киваючи мовчки головою, би не прийшов, якби не знав, що має справу з пропащим чоловіком. Пан учитель навіть не чув його, заглибившись у землю власної могили. Той нічний гість теж заслуговував ненависті, бо заважав йому. Приходив тоді, коли хотів. Найчастіше вчитель, допивши свою порцію, засинав, а коли прокидався, того вже не було, і гніт у лампі був сухий, виссавши всю нафту.
ІV. Відрада
Ще вранці пастухи гнали худобу на толоку[171], як тільки розтоплювало іней, аби заощадити паші на зиму, хоч невідомо, який пожиток був з того мізерного випасу. Та добре, що худобина не нудилася в стайні. Худобу на селі шанували більше, ніж дітей, яких будили рано й посилати пасти навіть у дощ, хоч дитина могла застудитися і вмерти від такого недбальства. Але нічого: замість теплої одежі дітиська грілись коло вогню, замість домашньої страви пекли бульбу, а добрі духи берегли їх від недуги. Ті духи мешкали у вербах, похилених від старості, в дупластій, випаленій блискавкою липі, у прозорому осінньому терні, поміж поламаними сухими бадилинками, і не вірити в них — просто гріх: світ мусить щось здержувати, аби він не розсипався і не розтікся, аби не змістився убік. Хтось мусить наглядати, аби люди й звірята додержувались Закону. Якби того не було, то дерева виростали б до неба, а пташки гинули взимку від холоду й голоду, і люди би не спали вночі. Усе летіло би кудись у прірву, доки світ не спустів би до краю. Однак Закон стримував усіх: рослин, щоб досягали потрібного росту, пташок, аби відлітали у вирій, звірів, щоб спали в норах. А людська дитина мусила рятуватись від негоди рухом, вигадуючи собі забави. І посилаючи її на вітер і дощ, батьки відучували її від розкоші. Хто не пас корови — не пив молока, не їв сиру, хоча й не мерзнув.
Орко тепер міг спати довше, бо корови вже не мали. Їли бульбу, змащену олієм[172]. Але тепер у неділю не було кому зварити їм пирогів, то їх принесла сусідка. Батько з сином знали, що так довго не буде, що їх жаліють, бо стратили Орисю, але хлопець утішився. Петро сказав:
— Лиши мені трохи. З’їм, як прийдемо з церкви.
Орко зітхнув. Пироги вже схолонули в непаленій хаті. Він з’їв небагато. Мама варила ліпші, біліші. Може, тато подумав те саме. Орко дивився на нього зі страхом: який блідий, аж очі позападалися….
— Ви би, тату, поїли. Може, єгомость не буде мати часу вас висповідати…
- Єгомость вчора мав гостя. Нині він знайде для мене час, — з притиском мовив Петро. — Збирайся і йдемо. Після служби або замкнися в хаті, або йди до хлопців. Чув?
«Та що з ним таке? — здивувався Орко. — Ніби я мала дитина…» Нічого не сказав, бо думав, що тато переживає, бо він оден[173] лишився у нього. Був певний, що се йому перейде. Ще не знати, чи знайде для себе роботу, і чи возьме Орка з собою. Коби[174] до міста! Орко бував у Самборі з татом, але ніколи вони не заходили в жоден з тих височезних домів з такими пишними дверима, як царські врата у церкві. Він знав, що ніколи не буде паном, бо на те треба дуже довго вчитися, або знайти скарб, та все одно інше життя його цікавило. У свої неповних п’ятнадцять літ він готовий був прийняти долю: бути коло тата, робити коло землі, як тато, потім оженитися… Мало, чого він хоче насправді! Тата не можна лишити самого. Досить йому було уявити одинокого тата, як на очі наверталися сльози. То нічого, що не мав ще великої сили робити: з часом те прийде.