Тепер над ним повисла низька стеля, бракло світла та свіжого повітря. Фотограф умився в сінях зимною водою і вийшов надвір. Було так темно, що він зацікавився, котра то могла би бути година. Вернувся до покою, погасив лампу. Господарі спали, хоч була заледве дев’ята година.
Поступово очі звикли до темряви, та й на небо вийшов з-за хмари повний місяць. Юліан пішов до школи, але там не світилося і на дверях висіла колодка. Він присів на ґанку, сухому й аж наче теплому. До його правого боку тягнувся корчик шипшини. Юліан вгадав його по обрисах і подумав, що шипшина була колись матір’ю троянди, а тепер її випхали за межі людського обійстя. Школа — не житло, але певно, не один дітвак подер собі рукав чи ненароком впав у колючі обійми рослини, і був за те вдома битий. Діти, хоча Юліан не мав своїх, завжди викликали в нього жалість, як зрештою, змучені життям звірята, віддані у людські руки. Завтра він прийде ще раз, а післязавтра, певно, вибереться з села, хоч Влодко буде просити лишитися.
Він ніколи не шкодував за втраченим часом, бо це все-таки єдина доступна усім розкіш — змарнований час. Усе залежить від характеру людини, від того, наскільки вона прив’язана до життя. Сільські люди не марнували час, це видно було по їхніх руках. Не давали марнувати його ні дітям, ні худобі. І що ж: земля виснажувалась, душа всихала, тіло твердло й ставало ламким. І вся краса діставалась шипшині, паруючій мокрій землі на луках, сонцю і місяцеві, що дивився на нього поміж чорними верхівками височезних груш.
— Чи не поїхати і мені до Америки? — мовив Юліан вголос і тихо засміявся. Його нянька Адельгейда забороняла дивитись на місяць і зірки, ще в дитинстві відібравши можливість наповнювати душу космосом, аби вона росла, аби не піддавалася нищенню часом і працею. А коли місяць був повним, сувора жінка щільно затуляла вікна від його, нібито лихого, ока. Насправді місяць пробуджує в людині тугу за безкінечністю, за всесильністю, і може, надто вразливим натурам не слід задивлятися на це світило. Буде боліти голова, прийдуть страшні сни, які перетворяться на реальність.
Сидячи на ґанку сільської школи десь на окраїні Імперії, у краю дикому й нецивілізованому, Юліан переживав се як щось неповторне, не як фотограф, поет чи навіть філософ, а як просто фізична істота. Був певний, що подібні відчуття мають інші люди і навіть тварини: ось місце, де тебе не було досі, й де не буде потім. Отут може тебе легко застукати мисливець за душами людей і за тілами тварин, бо істоти, зачаровані місяцем, цілковито безборонні. Юліанові стало трохи не по собі від того чаруючого магнетизму місяця, хоча вже давно вирішив для себе: нехай світ плаче за мною, а не я за ним. Бо не я його втрачу, лиш він мене…
Чим довше він дивився на світлий круг, через який пробігали тіні хмар, тим навколо ставало темніше. Власне, це дійство мусило мати якийсь розв’язок, бо тіло чоловіка, котрий спостерігав за ним і водночас був його учасником, таки вистигло й задубіло в тому холодному космічному просторі. І хтось ішов просто до нього. У фотографа промайнула думка, що се може бути небезпечно. Але злі духи не повинні приходити до школи, якщо та школа не збудована, звісно, на якомусь поганому місці — цвинтарі чи полі битви. Тікати якось не випадало, і він не рушився з ґанку. Зрештою, то міг бути й сам учитель: довге темне пальто, капелюх.
«Нехай перший до мене заговорить», - вирішив Юліан, бо ніхто увечері йому чомусь не відповідав. Не мовивши ні слова, незнайомець сів поруч нього. Фотограф відчув слабкий запах хвороби; патентованих ліків чи якогось зілля
— Знаєш, — сказав чоловік тихим надщербленим голосом, — не можу відрізнити живих від мерців, бо нікого в селі не знаю. Леонтій каже, що ніби мертвим невільно говорити з живими. Але вони говорять зі мною…
Він замовк задивився на місяць, а тоді продовжив:
— Ти, напевно, на мене гніваєшся. Я мав би тобі щось принести, але слуги одразу помітять. Вони знають, що я не вживаю жодних трунків. Вони стежать за мною, адже мене легко вбити і скинути все на опирів чи мерців. Але навіщо? Свій тестамент[201] я склав на користь іншої особи, котру, можливо, не вдасться відшукати. Я тобі говорив про неї. Кому треба брати гріх на душу, коли я і так скоро помру… І ти також. Тому я тобі нічого не лишаю. Боже, я хотів сказати зовсім не те! Чи ти віриш, що на тому світі двоє людей можуть не впізнати одне одного? Стрітися, подивитись в очі і не впізнати! Я став майже сліпий, тому так, мабуть, і буде. Зрештою, який у цьому сенс? Що від цього зміниться? Я певний, що при зустрічі відбуваються якісь фізичні й хімічні дії, але наші органи чуття на них не налаштовані. Коли ти стоїш перед дверима, за якими нема нічого, навіть такого неба, то починаєш розуміти, що світ за твоєю спиною складається з самих лише дрібних частинок, що якимось дивним чином взаємодіють між собою. І більше нема жодної таємниці.