Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо.
Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:
— Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!
— Заспокойтеся, пані Ривко, — узяв Юліан жінку за руку. — З ким нещастя? Сподіваюсь…
Ривка залилася слізьми:
— Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!
З покою почувся розпачливий крик:
— Мамусю!
— Та скажіть, врешті, що сталося! — не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.
— Наш учитель, Господи…Моя Регінка…знайшла його. Неживого!
Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.
— Але ж ніч була місячна! — вголос здивувався пан Юліан.
— Звідки пан знає, яка була ніч?
Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.
— Бо… я учора увечері виходив подихати свіжим повітрям.
— Подихати повітрям?
Юліан зітхнув і вийняв з кишені візитівку.
— Ви знали небіжчика?
— Збирався з ним зустрітись.
— Вночі?
Для Юліана з його професією подібні питання не були чимось новим.
— Ні, вдень. Я хотів сфотографувати пана вчителя з учнями, а не насаджувати на кіл!
— Не мудруйте, добродію! Звідки ви знаєте, що сталося?
— Господиня сказала. Я зупинився на кілька днів у Лейби, разом з товаришем, корабельним агентом.
— А де ваш товариш?
— У нього повне алібі, пане офіцере. Ще вчора в обід поїхав до Дрогобича. Власне, я збирався його дочекатись і їхати туди нині.
— Прошу поки що зостатись.
«Звідки такі люди, як цей офіцер, — майнуло в голові у Юліана, — відчувають, що від них щось приховують? Або чоловік чується так, ніби він щось намагається приховати?» І щоб не дратувати поліцейську нишпорку, додав цілком мирно:
— Звичайно, залишусь. Невже у такому селі могло статись убивство?
— Хто вам сказав, що то вбивство?
— Я ж кажу, що вбивства не могло статися! Нещасний випадок…Цікаво, чи небіжчик мав добрий зір?
— При чім тут добрий зір? — здивувався офіцер.
— Бо ніч була ясна, аби зійти з дороги. Бачите, вона доволі широка.
— Я се виясню. Чекайте, а ви маєте тут фотографічний апарат?
- І ще невикористані пластини. Але положення тіла вже не зафіксуєш…
— Я його зарисував, — повідомив поліцейський. — Ви можете сфотографувати місце події, якщо не боїтесь вигляду крові.
— Мене часом запрошували до такої роботи. До того ж, я був на війні як фотограф…
Ставлення після цих слів до нього різко змінилось на краще.
— Добре, — мовив Юліан, — зараз принесу камеру. А де тіло?
— Там, — показав поліцейський на школу.
Юліан подумав, що може зробити відбитки й для себе. Ніхто йому цього не заборонить. Серед його колекції були й світлини мертвих тіл, а в голові зберігалась значно більша картотека подібних відбитків. Шкода, що він не може простежити окреме людське життя від початку до кінця. Втім, люди якісь однакові на початку життя і наприкінці. Невже він ніколи не думав, що і його життя може так безглуздо урватися?
Звісно, думав. Він перейде тоді просто до іншого світу і там робитиме те, що й тут. Вірив у се, та й годі. Бо в тих окрушках[212] земного життя і земної смерті, які він збирав відтоді, як вперше відняв кришку об’єктива, не було того іншого, невидимого для ока, світу, навіть його тіні. Ніхто з фотографів, яких він знав, не намагався зазирнути поза реальність, але часом, не хотячи, дозволяли себе поглинути містичним настроям, подібно до поетів. Правда, вважав Юліан, залежить від глибини сприйняття. Якщо сприйняття плитке[213], то й правда така сама.