— Не боїться той, хто не знає, - посміхнувся Юліан. — Я ходив милуватися тутешніми краєвидами, і правду кажучи, дуже зголоднів…
У себе в кімнаті він почав з того, що поскладав усі знаряддя праці, спакував речі, щоби були готові. Мали виїхати десь коло восьмої рана. Недовге перебування на селі закінчиться на світанку, але попереду — довга дорога між спустошених полів. Старий урожай зібрано, а озимину сіяти рано, бо нічого з того не вродилося б. Сам час їхати до Америки, на край світу. Може, тому, що йому не треба було ні сіяти, ні жати, Юліан не поспішав ні до Північної Америки, ні до Полудневої. Туди тягнулись тисячі людей, аби продати себе чи зайняти кусень нічийної землі. А тут, у провінції Імперії, ніхто й не зазирав углиб землі, що ховала минуле. Якщо й шукали чогось, то лише нафту і сіль. Однак чоловік нічого не значив ні тут, ні там.
Юліан, по суті, теж не цікавився тим, що відрізняло одну людину від іншої, а лише схожістю між ними. Хоча від того, що люди були подібні, вони не зближувались. Недовіра закладена у свідомості так глибоко, що неможливо відшукати її первісну причину. Юліан не вірив соціалістам з їхнім братством довкола корита. Вони цілком ігнорували інше братство — духовне, яке неможливе без взаємної довіри і прихильності. А ще більше не любив пан Юліан фанатиків, поведених на одній ідеї, котрі бовталися в темній баюрі, розмахуючи п’ястуками[225] та частіше згадували Сатану ніж Бога. Хорі люди, й небезпечні. Із непіддатливої, хоча й м’якої, натури Юліана не можна було виліпити подібного типу. Ніде не зоставався на тривалий час, хоча мандрівне життя втомлювало і принесло ранню сивину. Не міг одружитись, бо не ідентифікував себе ні з шляхтою, ні з міщанством, а, отже, ніде не мали його за свого. Усі його романи залишились позаду: невинні й обережні. У ті часи вдовольняли плоть у борделях: і з них починали, і ними закінчували. Зачатків фемінізації Юліан якось не зауважив: мав відразу до радикальних кроків.
Тихе життя філософа на старості було би для Юліана найдостойнішим варіантом. Таке, як у отця Антонія, наприклад. Спершу фотографа заінтригував урізький дідич-відлюдник, та після його нічного монологу Юліан зрозумів, що то хворий душевно чоловік. Дуже хворий і непередбачуваний, проте все ще здатний себе контролювати. Дивна річ, одначе, стріти в такому місці одразу двох психічно заламаних людей, бо вчитель, без сумніву, теж належав до них. Але в нього се могло статися з нудьги, браку життєвої енергії, з невдачі. Зрештою, холеричний темперамент. Не міг бути своїм у сільській громаді, мав інше походження і відповідне виховання, бо селянські діти, вийшовши зі свого стану, доволі терплячі на нужду і ліпше можуть собі порадити. Сам Юліан вижив коло хворої на тиф матері, бо хотів жити, і, раз здивувавши світ, продовжував дивувати його на суші новим незвичайним ремеслом і дивовижною енергією. Як і його товариш, корабельний агент, котрий не те, що не плавав на кораблі, а й ніколи його не бачив, а проте міг переконати людей у реальності й доступності цього плавучого засобу. Він був, звісно, аферистом, однак цінував відвагу тих, хто починав нове життя.
Влодко напустив до покою холоду й алкоголю, проте Юліан був радий його бачити.
— Скажи мені, Юліане, — гепнувся він на ліжко, — що ти про се думаєш?
— Про що? — ніби здивувався Юліан.
— Про всю оцю, ну, урізьку готику! Опирі замордовують людей, насилають на них холеру чи чуму, і навіть після смерті, лежачи в труні, курять файку. Я б на місці тутешніх людей не чекав би, що хтось перегризе мені горло, а зібрав би манатки і втік до Америки. Як ти гадаєш, се поважна причина для еміграції — опирі? Щоб ти знав, чоловіче, скільки я того в корчмі наслухався, аж Лейба мусив мене відпровадити, а я ще й узяв із собою пару зубців часнику…
— Ліпше би взяв зі собою доброго бука!
Влодко кивнув, думаючи про щось своє, і врешті буркнув:
— Мені мали би за сей ризик більше платити!
— То попроси.
— Ага, подумають, що я варіят[226] і виженуть з роботи. Видиш, Юліане, опирі — такі істоти, що є всюди, але ніхто їх не признає[227]. Слухай, треба мати пшеницю, дванадцять раз свячену. То — раз. Треба свячений мак під порогом посипати. Два. А коли опир встає з могили й починає потинати людей, тоді відкривають гріб, кладуть опира лицем донизу й забивають кіл межи плечі….
— Осиковий?
— Ні, дубовий. Але найліпше спалити такого мерця на терновому та шипшиновому огні.
— Цікаво. Але ж поліція не напише, що небіжчик оден або другий не став жертвою опиря, себто вампіра!