Коли загриміло і почалася злива, отець Антоній сховався під липою, що росла одиноко поміж буків, у яку блискавка могла вцілити найперше. Однак липи росли коло його церкви, коло його дому, і ся липа пахла трохи припізнілим цвітом. І під нею було б солодше вмирати. Не він сам би себе убив, а грім небесний. Цієї хвилі священик був готовий до смерті, але Бог хотів, щоб він жив далі й дійшов до Урожа, сполоканого[237] у небесній воді.
Хоча з тих пір минуло немало часу, отець Антоній так і не знайшов пояснення тому, що мав на увазі Яків, чого ним било об стіни й підлогу Лаврівської святої обителі. Чим зашкодив йому чужий напівсонний священик, чий розум ще не прокинувся ранньої пори? Коли розум дрімає, у чоловікові оживає щось протилежне: огидні безсоромні сни, де він робить те, чого не посмів би зробити наяву. По снах можна довідатися не лише те, що приховує чоловік у душі, а й наскільки глибоке його моральне чуття. Якщо диявол напастує душу, то не зі сторони. Душа сама його породжує, обрісши брудом зсередини.
А тоді, спустившись із гір, священик про це не думав. Говорив то з Яковом, то з отцем-настоятелем, бо слова приходили до нього пізніше, коли розмова вже скінчилась. Тільки зі своєю паствою чувся легко. Міг поставити на свойому, міг заперечити, міг розгніватись чи заплакати. Тепер, якби стрівся з Яковом тут, у долині, а не в горах, на які звик дивитися знизу вверх, ніби просячи у них ласки, то сказав би йому: «Се — твій страшний сон, чоловіче, а не я.» Отак би йому повів[238]. І ще: «Може, сатана й сів мені на плечі, але се мій тягар, а не твій». А потім спала на думку отцю Антонію річ майже неможлива: може, отець-настоятель попросив Якова настрашити Антонія, аби той вступився з монастиря? Був небагатим. Не мав ні свого ґрунту, ні хати. Чого ж ви, отче-настоятелю, не сказали мені правди? Може, річ не в тім, що я бідний, а що пам’ятав вас ще з семінарії. А може, тому, що вдовець?»
Втім, то, напевно були фантастичні думки. З’явились, бо жив отець Антоній серед інших людей і не вважав себе кимось ліпшим. Було навіть прикро йому, що ніхто не кинувся його шукати на дорозі через ліс і у дощ. Перше ховався, а потім ішов уже вільно.
Та нічого. Коли зійшов з Глинного і ступив до Урожа, дізнався, що люди чекали на нього. Десь почули, що він хоче залишитись у монастирі й післали до нього війта, але кінь його звихнув ногу і війт вернувся з-під Самбора. Чули себе винними урізькі люди, чувся винним і єгомость. А що мав робити? Мусив прожити тут усе життя, раз Бог не дав йому ні братчика, ні сина. А як вернувся, то навчився жити сам, пропускаючи через решето дрібні гріхи, свої і чужі, лишаючи на покуту — значні. Хоча знав, що відпуст[239] може дати лише Господь.
Послав до монастиря листа, перепросивши за раптовий відхід, і більше ніколи туди не їздив. Як місце сприкриться раз, то сприкриться й другий. І через багато літ ся пригода озивалася в ньому болем. Пригадував він її, коли щось було не так. Власне, цілий день був не такий, противлячись щирому прагненню старого священика очиститись сповіддю і довірчою бесідою. Найперша прикрість — смерть учителя. Не ходив до їхньої церкви, був римокатоликом, але як не буде кому й за що поховати, то він поховає нещасного на урізькому цвинтарі. Тримав на такі справи трохи своїх грошей, і не думав, що громада буде перечити. Аби душа не журилася, треба гідно її відпровадити. Завтра єгомость збирався відправити службу Божу за упокій Гната Магури і вже оголосив се на вечірні. Зрештою, ліг увечері змучений і заснув, викинувши з голови те, що привиділося на дорозі.
До школи отець Антоній заходив нечасто, бо й так знав, що там діється. Нічого там не діялось. По смерті жінки, то вже минуло певно літ з десять, Гнат учителював сам. Казав, що не зможе терпіти коло себе ще одного учителя. Невільно говорити про небіжчика погане, бо сама смерть ніби омиває його від гріхів. Того вечора у школі не світилося, як і вчора, наче господар вирішив затриматися ще на один день в дорозі. Люди змучились за день говорити про цю жахливу смерть, і тепер не спали у селі лише ті, хто лягав пізніше.