Зараз він принишк, вслухаючись у себе. Давно було йому байдуже до того, що діялось з кимось. Хтось помер і звільнився від життя, яке, можливо, зовсім йому не пасувало, як не пасувало Болеславу віддати десять років війні, а не відкриттю прекрасного світу. Спалити безглуздо молодість, здоров’я, скалічити душу, аби врешті сховатись в найглухішому закутку Імперії, щоб нікому більше не завдавати шкоди. Жодного разу, відколи тут опинився, не подивився на себе у людському дзеркалі, бо не потребував живитися людською ненавистю. Не вийшов ні разу до людей, котрі годували його і себе, бо надивився убогих і зрозпачених селян, чиє збіжжя підтинали гарматні снаряди і вгноювали трупи вояків… Не заходив у храми, бо бачив храми, де правились оргії й здирались золото і срібло з образів та статуй. Усе нагадувало йому пережите. Так само, як люди, котрі перейшли через те пекло, — не хотів їх бачити. Та й, зрештою, давня контузія відбирала у нього поволі зір і він заледве міг читати.
Природа теж була зранена, хіба що, небо й неприступні вершини не відчували болю, і їм неможливо було завдати урази. Болеслав не бачив виходу з цієї вселенської туги за цілковитим знищенням, яке веде до абсолютного спокою. Проте, якщо й знайдеться вихід, він не вийде ані тихо, ані безболісно. Відчував, що так буде. І боявся, дуже боявся цього.
Не тільки у панському домі, а й поза ним панувала тиша. Хто спав, а хто — ні. Темрява не означає просто заплющені очі. Не спав і Петро. Мав би змиритися з тим, що коли вмирає опир, то мусить вмерти ще хтось. Не конче його потнуть — може вмерти своєю смертю. Він не сподівався, що се станеться з таким поважним і чоловіком, паном вчителем, котрий навчив читати й писати його Орка. Хіба можна сказати про вчителя, наймудрішого після єгомостя чоловіка на селі, що його не жаль? Не повинен він би загинути такою ганебною підозрілою смертю. Се не виглядало на закон, за яким від віків жила таємна громада опирів, а на помсту, виклик. Або він чогось не знав. Опирі могли себе захистити. Ніхто тепер не посмів би палити їх на терновому вогні, як 30 літ тому, але скривдити Орка, підпалити хату — се для людей просто. Пан управитель недаремно натякав, що час їм перебратись до Нагуєвич. Хто-хто, а він знав, чим дише Уріж. Але Петро відповів йому згорда і немудро:» Хіба що на марах мене понесуть!» Далі сказав, що має роботу. Нагарувався за тих пару шісток, Боже! Рук не міг підоймити догори. Старався, аби малий не перетрудився і не заслаб. Але й Орко змучився. Лиґнув[254] ложку страви і ліг спати. І у сні хропів, чого з ним раніше не бувало.
Петро не знав що робити. Удень йому здавалося, що може все розповісти отцю Антонію, але ніяк не міг із ним здибатися. А що, як єгомость спитає: " Чого ти, Петре, раніше не признався, хто ти такий? Ходив до церкви, молився, сповідався, але ні слова не сказав…» Ні, добре, що так вийшло, що вони розминулись. То ангел-хоронитель перешкоджав, а не лукавий. Бо опир, чи роблений, чи роджений, як би не ненавидів своїх, не повинен їх зрадити. То — закон. Зрештою, опир не для того, щоб погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку. Петро не багато знав, ніколи не куштував крові й не дотикався рукою до чужої потилиці, аби виссати силу. А відтак його прозивали опирем! І лише через те, що тата колись пекли на терновому огні. Й Орка так прозивали. Тим часом у Винниках було аж шість опирів, проте ніхто їх так в очі не називав. Боялися. Було їх колись більше, та після того, що сталося в Нагуєвичах, кілька переїхало до міста. Опирів найбільше боялися ті люди, котрі жили за рікою. Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою. Але чи робив то Петро? Ніколи в життю! І не ходив у лози, де збиралися винниківські опирі, хоч кликали його не раз і не два, мругали[255] до нього при стрічі.
Над цим Петро не замислювався аж до того моменту, коли знайшов Орка на мості по запаху. Згадав, що в Урожі були хати, куди його нібито щось не пускало, і він кликав господарів, аби вийшли до нього надвір. Виходить, отець йому передав тото, коли вмирав під нагуєвицьким лісом.
Але ж святий хрест, молитви! Знав їх більше, ніж інші: «Вірую», «50 псалом», молитву за померлих, за дітей, до Серця Ісусового, до Святого Миколая… Невже се нічого не важило, не могло його оборонити? Ніколи не стояв поперед інших у церкві, бо бідний, проте вважався господарем, а не жебраком. Правда, се для Господа не важливо: Він хоче, аби-с шанував Божі Заповіді. Боявся Петро надокучати єгомостю, щоб не впало кому в око і не казали потім: «Чого панотець такий прихильний до Петра Безуб’якового? Що, він найліпший?»