Світ затиснув Петра так, ніби межи дверима й одвірком: не міг порушитися ні туди, куди хотів, ні туди, де не бажав. Присягнувся ще жінці-небіжці перед шлюбом. Сказала: «Як не будеш з ними, то я буду з тобою. Поклянися сльозами Божої Матері, що не підеш до Нагуєвич, доки я жива». Про дітей не сказала, певно, встидалася. Хоча з тих пір Петро не ступив ногою до Нагуєвич, що з того? Марійка не розуміла, що опирі є скрізь: і у Винниках, і в Нагуєвичах, і в Сторонній. І що то не душогуби і кровопивці. Мають дар ліпше видіти й чути, знають, як вилічити хворого і знайти вкрадене. І потяти когось не вважають за гріх, бо у них душа не в тілі, а коло нього — на волоску. Якби жінка була жива, Петро не чувся б у такій небезпеці: притулився б до неї, відвернув лице від жовтого страшного ока, котре витріщалось на нього й розпухало з кожною ніччю все більше й більше. Ані разу не приснилася йому, не дала знаку, чи їй там добре, чи не гнівається за Орисю, що не допильнував її смертної години. А що буде, як перейде рік? Бо люди кажуть, що таку страту починаєш відчувати пізніше, геть пізніше.
Петро боявся поворушитись під тим непосильним тягарем, що міг роздушити його, поховати живцем у цій безконечній ночі, коли смутні думки стають ще смутнішими, а страх робить тіло зимним, як лід. І скільки ще буде таких ночей? Усе задля того, аби його зломити, вийняти душу, віддати її на глум. [256]Або довести до того, щоб наклав на себе руки. Петро знав, що вони не відступляться, доки не візьмуть його або хлопця між себе. Ні, заберуть їх обох лукавством та хитрістю. І смерть Митра, хоч то не є правдива смерть, а не-життя, теж є хитрістю і лукавством. Митро був бездітний, тому їм треба заміни, і найліпше — Орка. Вони хитрі, але й Петро теж не дурний. На то не треба вчитися: досить поставити себе на їхнє місце. Змалечку Петро ставив себе на місце, то дерева, то пташки, то звірини. Чимало дітей уміють так робити, коли їм кажуть: не ламай гіллю, бо їй болить, не штурхай песика, бо він, бідний, не має мами, пусти хрущика, бо в нього діточки вдома плачуть… Як дитина не навчиться отак шанувати Боже створіння, то ніколи не стане милосердною. Звісно, вони так жиють від віків, і щоразу їх стає менше, бо в них тяжко родяться діти, а чужу кров не вільно залучати, бо вона не така… Тепер його страшать[257], заганяють з Орком у глухий кут, а потім будуть пробувати ласкою і жалістю. Перше їм на заваді стояла жінка. Не сміли з його родиною вчинити зле, бо Петро страшно за се пімстився. О, він добре їх вивчив! Та не до кінця, очевидно. Мусить сказати Оркові усю правду, але чи знесе її хлопець?
Що робити — заснув і Петро, бо думки почали вертатись назад, а нових не приходило. Орко більше не хропів. На селі один за одним пропіяли когути. У кого з-під печі, у кого зі стайні. Від того хлопець збудився, перевернувся на живіт і щось невиразно пробурмотів.
VІІ. Розпач
Найпершими в Урожі прокидаються когути, а після них — ті, кому треба доїти корови, і хто має вирушати в далеку дорогу: до міста. Худоба стоїть в темних стайнях, прислухається до рипіння дерев, човгання постолів і стуку цеберок. А тоді важко зводиться на ноги, бо має телятко в череві, котре народиться перед Різдвом або й на самий Святий вечір. Кінь стриже вухами й зазирає у порожні ясла. Як дадуть січки, то буде стояти цілий день у стайні, а як вівса — повезе на поле гній або рушить до лісу за дровами. Паця просуває рило понад дверці кучі й вітається з сусідами. Як би чоловіку не було тяжко на серці, та коли увійде до стайні й забуде свою гризоту[258], бо люди можуть його не любити, мати за ніц[259], а худобина тішиться ним і навіть пожаліє, як треба. Насипалося худобі січки, накладалося сіна, наливалося в корита води, а відтак спорожнілі коновки[260] неслися до студні. А вже по тому, як вичистили з-під худоби, господиня йшла до хати палити в печі. Діти відсипалися, бо на пасовисько виганяли пізно. Спали і ті, хто мав йти до школи, доки не прибуде новий учитель. Декотрі навіть побігли до школи, а може, вчитель уже є. Ні, на дверях біліє вчорашній папір з печаткою. Діти стоять за плотом і сперечаються, переповідаючи одне одному, що чули від дорослих.