Не раз шкодував Петро, що мама не поїхала далеко, туди, де їх ніхто не знає. Не були спершу такі бідні, можна було щось ліпше вибрати. Але тепер вже нічого не вдієш.
Він ступав по лісі, ніби сходив поволі д якоїсь темної вогкої пивниці. Мав падати дощ і, як буває перед тим, стояла непорушна тиша, хіба під ногами хрупало сухе гілля і шурхотіло опале листя. Якби чоловік мав волю, як пташок, то не мучився би ціле життя на одному місці, а шукав би таке, де йому буде добре. Мало того, що гаруєш, як чорна сіль і не вилазиш із нужди, тебе ще й карають і одні, й другі за те, що не такий, як вони. Якби знав, що на тобі то скінчиться, то якось би витерпів. Проте ненависть і підозра падають на твоїх дітей та внуків. Знати се — що може бути тяжчого?
Так собі міркував Петро, сковзаючись по багні, провалюючись у ями, шпортаючись у повзучій ожині, а в цей час на світі хтось народжувався, хтось вмирав, стікав кров’ю, сміявся, плакав, і він був часткою величезної людської маси, на яку дивився Господь очима, повними розпуки[267]. І Петрів жаль додавав Йому ще більше жалю. Врешті чоловік спинився перевести дух і сказав собі: «Так є, але так не має бути.» Бо не хотів з’явитися перед сином у подобі жалюгідного хробака, якого викопали рискалем[268] із землі. Він познімав з себе сухе листя й павутину, стріпав капелюха, а тоді вийшов на узлісся. Але й там не видно було Орка. Петро поминув людські городи, обнесені кіллям, що досі обвивала повитиця[269] з одинокими білими квітками, а далі вийшов на Війтівську гору, неподалік замкненої кузні. Але й там не помітив Орка. Напевно, вже дійшов до цвинтаря. Митро жив у долішньому кінці, то й мали ховати його на долішньому цвинтарі, а се недалеко. Петро став думати, як хлопець ішов до церкви: понад селом чи просто дорогою. Певно, дорогою, бо змучився. Але се вже не мало значення. Петро пішов горою, аби не стрічати людей з їхніми цікавими очима. Він доходив до церкви, коли вдарив дзвін і на дорозі з’явилась довга процесія з хрестом і хоругвами. Серце у Петра зателенькало і мороз пішов по плечах. Мають перше зайти до церкви, а звідти вже на цвинтар.
Хлопець сидів на горбку під грушкою і думав, що його затуляє шипшина. Знав, що має чекати тут. Скільки треба. Він обхопив коліна руками і втупився у діл, щоб нічого не пропустити.
Одна процесія зайшла до церкви з труною, а інша вийшла за цвинтарну огорожу. Четверо сильних хлопів несло на плечах мари, на яких лежав вуйко Митро. Лежав на боці, курив файку[270] і щось розказував таке, аж ті сміялись. Потім вони поставили мари на землю й витерли піт з чола. Молодий хлопець, котрий йшов позаду, ніс під пахою чорного когута. Він простягнув когута найстаршому хлопові з довгим сивим волоссям. Той вийняв ножа і одним махом відтяв когутові голову. Кров потекла на землю, що раптом розкололася і звідти бухнув огень[271]. Десь з-під землі страшно заіржав кінь, а відтак земля знову зійшлася. Вуйко Митро скочив з мар на землю, обіймив[272] кожного з тих п’ятьох, і, не озираючись, пішов. Просто на Орка. Став перед ним і сказав:
— Ти нічого не видів, зрозумів?
Хлопець кивнув головою, згадавши раптом те, що мовив йому вуйко на мості. Одразу йому посвітліло в голові.
— Отак-о, — вдоволено сказав вуйко Митро, і струсив із файки попіл. Вітер підхопив той попіл, і зразу усе довкола вкрив туман.
VІІІ. Гіркота
— Орку!
Петро мусив стати перед сином, щоб той упізнав його і не настрашився.
— Орку! — сказав ще лагідніше, як намагаються покласти назад до ліжка, того, хто у сні встав і заблудив у хаті. — Ти знаєш, де ти, сину?
Хлопець легенько відітхнув:
— Знаю. Я прийшов на похорон вуйка Митра.
— А чого ти сам пішов? Мене не збудив?
— Не знаю, тату, — хлопець поволі став приходити до тями.
— Більше так не роби, чуєш? Ходімо до церкви на службу.
Петро подумав, що буде нефайно, як вони чекатимуть на цвинтарі. Хоча й спізнилися, але до церкви зайшли. Ніхто не переказував їм, коли будуть ховати Митра: до обіду чи після. Орко дав себе відвести. Мав зимні руки, бо не знати скільки часу сидів на землі.