— Нічого ви їм не зробите, — каже Гаврило, — доки живі, то все будуть вам шкодити.
Зачали люди радити, що ту зробити з тими опирами, і врадили їх сказати на огні. А Гаврило каже:
— Нічого їм ваш огень не зашкодить. Тільки терновий та ялівцевий огонь може їм допечи, а інший ні.
А ну зараз наказали, хто там був, усі мають іти на Базарище і кождий має нести хоч одну тернину. Де яке терніє було в плотах, у корчах — все повитягали та повиломлювали — купу нанесли таку, як хата. Привели опирів.
— Признавайтеся! — кажуть, чи ви людей потинаєте?
— Ні, - кажуть ті, - люди добрі, майте Бога в серці, ми нічого не винні.
Взяли вони насамперед Вольчака — перший багач був у горішнім кінці села, скували йому руки й ноги залізними путами, що коней путають, присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік. Перебіг він раз, знов йому кажуть:
— Признавайся!
— Люди добрі, пустіть мене, — каже Вольчак, — я опир, але не сюди належу.
— А куди ж ти належиш? — питають.
— Мене призначено до Фельштина, — каже він.
— А хто ж тебе там призначив?
— Наш старший. Але його тут нема, він далеко.
— Де він?
— У Дрогобичі.
Знов зачав проситися, щоби його пустили, вже був дуже обпечений, але вони не слухали.
— Ти, — кажуть, — там потинаєш, а твої кумпани[280] у нас потинають, а нам усе одна біда. Так волиш ти згинути, коли тамтих не можемо дістати в свої руки.
І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть. Він біг, щоби чимборше вихопитися на другий бік, але на середині огню зашпортався та й упав у саму грань[281]. Більше вже не міг встати. Так його за ланцюг перетягли через огонь аж до краю, а потому ще раз, і відложили на бік лиш дрібку живого. Отже, що ви на то скажете? Здавалося, що все тіло перегоріло, нічого не було видно, лиш одну рану, а виходився, видужав, ще потому більше як сім літ прожив!
Розкували Вольчака, взялися за другого опира — Ступаком прозивався. Той, як тілько його кинули в огонь, так і впав, і таким його перетягли на другий бік огнища, — вже був небіжчик. Тоді вони до третього, Панька Соляка. Він був лиш у подягачці, без гуні, бо була велика спека. Скинули з нього подягачку і верли на огонь — вона зараз займилася.
— Признавайся, — кажуть, — чи ти опир, чи ні?
— Ні, люди добрі, не опир.
Зняли з нього чоботи, сорочку і також пометали в огонь, і знов йому кажуть:
— Признайся, бо і ти так будеш горіти, як твоє шмаття.
— Люди добрі, каже він, — Бог мою душу видить! Я не опир!
А хочете, щоби-м горів, то най вам так і буде!
Підоймив руки до небес та й сам кинувся в огонь, лицем у саму грань, так що відразу тіло на нім збіглось. А потому сам ще на другий бік обернувся. Перетягли його через огонь і більше вже не тягали, так і положили коло тамтих двох.
Взялися до четвертого, Николи Саляка, бач, брат був Панькові. Перевели його раз босого через огонь, а він тоді каже:
— Бійтесь, Бога, громадо, не печіть мене! Я опир, але я так зроблю, що більше ніхто в селі не буде слабувати.
А був там Левицький, шляхтич з Гори, на його фундаменті потому Гайгель засів, а тепер шляхтич Дидинський сидить. То той Левицький каже:
— Добре, у мене тепер донька хвора. Піди зроби так, щоби була здорова, то нічого тобі не буде.
— Добре, — каже Саляк.
Взяли його під пахи кілька хлопів довкола нього та й повели його пастівником. А він як не вирвався від них, як не зачне втікати, отуди Тростовачкою до Радичова. Люди за ним, оден навіть на коня скочив, — там десь коні паслися, — але де тому край! А він біжить, а ту з опечених ніг м’ясо кусниками рвеся, аж вище нього ті кусники летять, кров’ю сліди значить, — і таки добіг до Радичова і сховався. Як він, бідний, ратувався того дня, Бог його знає. Пообвивав собі рани якимись лопухами, потому вже жінка до нього навідувалася, і ми, пастухи йому їсти носили…[282]
— То було страшне, — розповідав далі Петро. — Тато був такий попечений, що не давався везти. Та й у нас перед тим кінь здох. Мама сиділа коло нього й обмахувала тіло галузкою, щоб мухи не докучали. Відлучалась хіба подоїти корову. А я бігав до потоку за студеною водою. Коло нас лежало ще двоє ґаздів. Один умер на другий день. Дуже голосно йойкав і просив трутки[283], щоб не мучитись. А до другого приїхав брат з Ясениці й завіз додому, аби вмер у своїй хаті, бо той дуже просився. А мій тато не просився, лиш тихо стогнав. Ми з мамою затулили його веретою від сонця. Увечері знімали. «Дивися, Петрусю, які звізди[284]!» — казав він мені. Далі рани в нього загноїлися і від тіла пішов поганий дух. Пам’ятаю, як тато спитав маму: