Бурі на морі Влодко не боявся, хоч знав, що навіть дуже великий корабель може потонути. Він знав також про всі біди, котрі підстерігають на воді: гарячка, морська хвороба, і що померлих кидають у воду, зашитих у мішок, правда, священик читає молитву. Чув також про інші прикрі трафунки[290], які підстерігають прибульців уже в Америці. Але втішав сам себе: усюди чигає небезпека. Узяти хоча б учителя: така несподівана смерть. Втім, у глибині Влодкової душі ворушилася єретична думка: відмучився бідака і тепер не доведеться гадати, як дожити решту життя, яке не годен змінити. Влодко теж міг би стати вчителем, опинитись на такому ж місці у глухому селі. Але все єство його пручалось і серце завмирало від одного слова «Америка». Доки Америка панувала в його серці, з ним нічого не могло статись лихого. Лейба в корчмі шепнув на вухо:
— Може би пан Влодек не йшли самі? Я скажу, аби хтось вас відпровадив.
— Я не вірю в тоті байки про опирів, — відказав так само тихо Влодко.
— А хіба я щось казав про опирів?
— Ні, - здвигнув плечима корабельний агент. — Але думаєте!
— Відки пан може знати, що думає Лейба? Я сам скажу, що він думає. В Урожі так само небезпечно ходити вночі, як і в місті.
— Але ж ви самі вертаєте додому?
— Я, прошу пана, служив у війську і годен себе оборонити, — і Лейба показав моцні кулаки. — У мене очі на потилиці!
Влодко завагався, але хлопи у корчмі так начадили файками, що аж у носі шваркотіло. Та й він сьогодні рано встав.
— Е, що має бути, того не минути! — махнув рукою корабельний агент.
Тут Лейбу закликав новоприбулий чоловік, і Влодко, посунувшись по лаві, сковзнув у сіни. У скількох селах він бував, та ніколи не чув про випадки, щоб люди боялись увечері виходити з хати. Задля хоробрості почав свистіти. Туман скапував із дерев, місяць освітлював порожню вулицю, як ліхтар десь у Дрогобичі, хіба що під ногами була не тверда горбкувата бруківка, а розбите фірами болото. Треба було йти часом попід пліт, і Влодко з жахом думав, що отак міг загинути той учитель, з яким він так і не познайомився. Він озирнувся, ступив у тінь великої груші, і тут щось шарпнуло його за комір. «О Господи!» — подумав корабельний агент, коли перед його очима блиснув ніж. Він спробував ухилитися, сприйнявши це за жарт, бо виглядало на якусь інсценізацію розповіді корчмаря, й навіть писнув:
— Що за дурні жарти!
— Не можу! — прохрипів голос. — Не можу! Мушу когось забити[291]!
Влодко не бачив обличчя цього молодця, тільки руку в шкіряній рукавиці, що теж було досить несподівано. Може, тому його подив був більшим за страх.
— Слухай, чоловіче, — озвався він, обравши спокійний тон. — Я собі чемно йду, нікого не чіпаю. І нічого такого не вчинив. За що ж мене вбивати?
— Як не вб’ю когось сеї ночі, то вдурію!
Влодко зрозумів, що має справу з маніяком. Голос був йому незнайомий, до того ж приглушений якоюсь шматою. Скоса глянув убік, чи нема поблизу достойнішої жертви, бо не міг, будучи вбитим, поїхати до Америки.
— Знаєте, — сказав він, — я ще дуже молодий і в мене великі плани. Якось не пасує вбивати першого-ліпшого. Та коли вже так, то я хотів би знати, від чиєї руки маю згинути.
Влодко умів говорити гладко і зрозумів, що єдиний спосіб вирватися з рук цього вар’ята — заговорити йому зуби, бо, коли той зразу не вбив, є ще надія порятуватись.
— Поясніть мені, шановний, у чому ваша біда. Виджу, має бути вона велика. Може, я чимось би зарадив…
Він знав, що, навіть, як вирветься, далеко не втече. Та й боротися не зможе. Чув, що чоловік у шаленстві буває дуже сильний.
— Та сука, та проклята сука не хоче зі мною… розумієш?