— Ага, — одразу второпав Влодко.
— Вона має, певно, коханка. Вигнала мене з нашої спальні…
— Ви певні, що та особа має коханка? Може, вона просто дрочиться[292] з вами? Жінки таке часом роблять…
«Господи, — подумав бідний хлопець, — що за ідіотична ситуація! Стояти серед ночі з ножем під ребром і говорити з варіятом про його інтимне життя, ні, таке не привидиться навіть у найгіршому сні!»
— Ну, ну, — сказав він, поплескуючи рукою по чорній рукавичці, - як жінка гнівається, значить, ви їй не байдужі.
— О, коли б хто знав, яке то приниження! Я не витримаю!
— Дайте мені ножа, бо скалічитеся, — проворкотів Влодко. — Купіть їй гарні парфуми чи ще щось…
Він трохи осмілів, але не міг уже стояти. Пошкодував, що не має ока на потилиці, або третьої руки, щоб дати у вухо напаснику. До того ж від незнайомого смерділо цибулею. Такого, певно, жодна порядна кобіта не знесе[293]. Власне, він не знав, чим ще задурити варіята. Добре було би попрактикуватись у якомусь відповідному шпиталі, бо серед його клієнтів такі типи не траплялись. Ясна річ, вдуріти через кобіту дуже романтично, але воно якось не пасує грубому мужчині, що нажерся увечері цибулі.
— Може, пан мене трохи попустить, а то рука затерпла?
— Перепрошую, — сказав маніяк і послабив руку.
Але Влодко постидався одразу втікати. Та й не варто було дрочити звіра. Може, небіжчик учитель теж тікав і настромився на патик. Треба довести справу до кінця.
— А чи пан ніколи не замислювався, — мовив корабельний агент, — що на зорях теж є життя? Мене се, наприклад, тішить, можливо, колись до нас хтось звідти прилетить. Або ми полетимо на інші планети. Чом би й ні? От уже корабель за кілька тижнів перепливає Атлантичний океан, а в Америці будують хмародери…
Правда, не світила жодна зірка, та для Влодка їхня присутність за хмарами не викликала сумніву. Хмародери він бачив тільки на рекламних проспектах.
— Цікаво було би, — продовжив агент, — піднятися на вершок такого дому й подивитись на людський мурашник згори. Задля цього варто поїхати на край світу. Через сто літ люди піднімуться так високо, що дістануть Місяця. Світ, безперечно, стане кращим. Жаль, що нас із вами тоді вже не буде…
Влодко отямився від того, що десь тріснула гілка. Нікого не було коло нього. Якщо пощастить, він проживе ще літ п’ятдесят.
Із корчми йшли люди в його бік. Влодко був певний, що його врятували не голоси, не стук дверей, і навіть не його балаканина, а те, що він не повірив у власну смерть. Він полегшено зітхнув і сховався за грушу, аби його не побачили. І поки стояв, прийняв рішення нікому не розповідати про свою пригоду, аби не баламутити й без того збаламучене село. Хоч то міг бути й лихий жарт, аби його прогнати з Урожа. Однак не на того напали!
Влодко легко відходив, маючи світлу вдачу й довіру до світу, бо, зрештою, як добре подумати, усе сотворив Бог, а Він не може погано ставитися до свого творіння. Однак сам корабельний агент не замислювався, чи добре чинить, відриваючи людей від їхньої землі: сам не мав на рідній землі того, що потребує. Одне вбрання на візити й до костелу, а друге — на сільське бездоріжжя. Проте не жалівся, бо мав цілком окреслену ціль перед собою.
Тієї ночі в Урожі з Влодком не трапилось більше нічого, а от у Дрогобичі нічне життя тільки починалось. Посидівши до півночі в лабораторії, фотограф Юліан вирішив, що на нині доста, хоч міг сидіти й довше. За вікном шумів дощ, а в приміщенні не було чим дихати. Юліан витягнув з кута парасолю і вийшов надвір. Подібні ночі мав і у Варшаві, в Парижі, і в Будапешті. Після праці виходив пройтися, очистити легені, і пошкодувати, що не можна ніч перенести на світлину. Тільки намалювати. Кожне мистецтво має свої межі. Йдучи містом, він волів думати про мистецтво, а не про можливу загрозу із темряви. Саме в той момент, коли Влодко увійшов під спасенний дах Лейбиної хати, Юліан проходив повз мури василіянського монастиря. За цими мурами багато років тому ховався ігумен, котрого в Нагуєвичах вважали старшим над опирами. Згодом він переїхав до Крехівського монастиря, де залишив спогади про нагуєвицьку трагедію. Звісно, Юліан не міг нічого знати про тих, людей, котрі жили в монастирі, однак подумав, що час монастирів минув, бо вже й вони нездатні захистити потребуючих від сього світу, і єдиний порятунок для них — божевільня. І наче у відповідь на монастирській дзвіниці повільно вдарив дзвін. Щойно у святій обителі помер дуже старий чернець. Він, тобто його дух, вийшов з наглухо зачиненої брами і подибав вулицею. Юліан запримітив скулену[294] постать у чорній одежі, але був надто далеко, щоб розпізнати у ній примару. Чернець недовго був сам. Він зупинився посеред вулиці, ніби роздумуючи, в який бік іти, як людина, яка не може зорієнтуватися у темряві після світла, або навпаки, у світлі після темряви. Щось було в ньому дивне, і тому фотограф спинився, наче вперся грудьми у невидимий бар’єр. Він подумав, чи не варто було б запропонувати ченцеві свою допомогу, щоб той не змок, або відпровадити його нічним містом. Але відкинув сю думку, бо не знав Дрогобича, а у Венеції під такою чернечою одежею можна сховати стилет чи револьвер.