— Перепрошую, але приїхав урядник. Пан вийде до нього, чи хай він сюди зайде?
«То було б затісно в такому малому покої», - чомусь подумав Болеслав.
— Я сам вийду.
Не виглядало аж так страшно. У почекальні стояло двоє: сивий пан, схожий на лікаря, і чоловік у поліцейському мундирі. Обоє вклонились. Болеслав кивнув.
— Нехай пан не переживає, - сказав лікар, від якого не сховався хворобливий вигляд урізького дідича.
— Така процедура, — знизав плечима урядник. — Мусить пан опізнати тіла, і ми заберемо їх на скриття. І ще я задам пану декілька питань.
— Добре, — сказав Болеслав. — Я до ваших послуг.
— Шкода, що нема фотографа, — звернувся офіцер до лікаря. — Той фацет зараз у Дрогобичі. Ну, добре, берімся до діла… Як повне ім’я пана?
— Ян-Болеслав Комарницький.
— Прошу приступити ближче. Чи знає пан сих осіб?
— Так, то мій дворецький Леонтій і моя ключниця, панна Емілія.
Болеслав бачив мертвих і на війні, і в шпиталі, але пози слуг його вразили. Леонтій сидів у кріслі, опустивши голову на груди, а панна Емілія, навпаки, її відкинула й мала отворені очі. Руки безвільно звисали, а на колінах лежало почате вишиття. Ніби хтось підняв її і посадив, коли тіло було ще м’яке.
— Чи не бачить пан чогось дивного?
— Тут усе дивно, — відказав Болеслав з помертвілим лицем.
Доктор подумав, що мерці виглядають ліпше за нового дідича.
— Може, пан управитель накаже зробити нам кави чи гербати[297]? — запропонував урядник.
— Так-так, — кинувся управитель, котрий тільки й думав, аби щезнути.
— Я все зробив, — сказав доктор, — поїду, приготую все для розтину.
— Може, ще затримаєтесь на хвилю? Треба випити чогось теплого.
— Ні, дякую. Пане Болеславе, чи не могли б ви сказати, хто ваш лікар?
— Мій лікар мешкає у Відні, доктор Фридер.
— Відень — далеко. Бережіть себе, пане Болеславе. Прошу взяти мою візитівку. Я більше практикую живих пацієнтів. Піду помию руки і вже їду…
Пан Болеслав помітив, що лікар у пальті лише тоді, коли той надягнув капелюха. У передпокої було дуже зимно.
— Що то за попіл під порогом? — обернувся лікар.
— Я вже питав управителя, — відповів офіцер. — Покійний дворецький робив лапанку[298] на духи.
— Що за абсурд?!
— Не такий вже абсурд, коли йдеться про злодіїв, котрі лишають сліди в попелі.
— А якщо злодії влазять через вікно?
Офіцер комічно розвів руками.
— А ви, пане Болеславе, про це знали?
— Ніколи не бачив тут попелу. Що за дурниці!
— Мабуть, бідний дворецький ворожив на попелі, - зіронізував доктор. — Пані графиня проводила для товариства спіритичні сеанси, і духи тут лишилися. Знову в селі казатимуть, що то опирі винні. Моя попередня думка — серцевий напад.
— А духи можуть спровокувати серцевий напад? — поцікавився офіцер.
— Якби переді мною серед ночі з’явився дух мого померлого пацієнта, може б і я дістав серцевий напад. До побачення, панове!
— Гумориста! — буркнув офіцер. — А то часом не портрет графині?
— Я мав справу лише з її адвокатами. Се портрет якоїсь попередньої властительки[299], десь із ХУІІІ віку.
— Чув я, що пан хорує. Куди вас поранило, пане Болеславе? Часом не жалієтесь на втрату пам’яті?
Одразу було видно, куди хилить поліцянт. У Болеслава починала вже боліти голова, в потилиці. Треба було закінчувати сю розмову.
— У мене була контузія, і поранення, але я лиш терплю на сильний головний біль. Та й мені здається, се не має жодного стосунку до цієї трагедії. Я встиг полюбити Леонтія і Емілію. Тепер мушу звідси кудись поїхати.
— На жаль, до закінчення слідства я просив би пана лишатися тут. Не думаю, що се триватиме довго. Чи може пан знайти заміну слугам? Я чув, що двері на ніч у цьому домі не замикають…
— Я й так не сплю вночі. І їх просив не спати.
— А може хтось посягав на ваше життя? — анітрохи не здивувався урядник. — Якісь давні вороги? З іншого світу?
— Вони не вбивали цих добрих старих людей.
— Може, ті їм перешкоджали?
— Се вже ваш клопіт. Шукайте, коли вірите у сі байки. Я хотів би прогулятись по саду, бо дуже болить голова.
«Що за дивний чоловік, — подумав собі урядник дивлячись, як дідич неквапно прогулюється стежкою в саду, по коліна в тумані. — Якби таке сталося у мене в домі: два трупи за одну ніч! Боже милосердний!» Йому до останнього часу не траплялося бачити двох небіжчиків укупі, хоча ці двоє виглядали пристойніше, аніж учитель з роздертим горлом. Він не воював, позаяк служив у поліції. Не міг позбутися думки, що три смерті сталися, відколи в Урожі появився новий дідич. Хай вчитель — то таке, але ж двоє найстарших слуг… Ні, за старої графині не могло трапитися щось подібного!