Тиша в панськім домі настала одразу по тому, як від’їхав урядник, наче обвалилась гора, знищивши усі звуки. Пан Болеслав пішов до себе. У лампі бракувало нафти, піч була порожня. Він спершу того не зауважив, а потім уже стемніло. Знайшов кілька свічок, приніс дров із передпокою і взявся розпалювати. За тією справою застав його управитель, котрий приніс ще дров.
— Пан не мусив цього робити. Перепрошую, що не нагадав слугам. Але вони геть зденервовані. Ніхто не хоче ночувати в передпокої… Я принесу панові щось повечеряти, і сам посиджу ніч.
— Дякую, у цьому немає потреби. Принесіть, якщо можна, гербати, — тихо попросив Болеслав. Його лихоманило, і дуже боліла голова.
— Пан мусить дбати про себе. Лягайте в постіль, добре вкрийтеся, поки тут нагріється. Завтра я знайду когось, хто би вам прислуговував.
— Дякую.
Пан управитель зітхнув і вийшов. Коли повернувся, дідич лежав на ліжку, накрившись з головою. «Ясна річ, прикидається!», - розізлився управитель. Поставив на стіл тацю з гербатою і вчорашньою булкою. Він не гасив свічок, бо свічник за давнім звичаєм, коли не було гостей, ставили у миску з водою. Тих свічок надовго не вистачить. Він міг принести ще, але на зло не приніс. Потім вийшов у передпокій, набрав шуфелькою[302] зимного попелу й посипав під порогом. Крісла, в яких знайшли небіжчиків, стояли на тому самому місці. Навіть при слабому світлі було видно, яка затоптана підлога. Годилося б залишити свічку на ніч, але він забрав її з собою. З передпокою можна було вийти у коридор із низьким круглим склепінням, а звідти до кухні. Управитель приніс Гриневі, що наглядав за подвір’ям, фляшку горівки, наказавши уночі не спускати очей з парадного входу. Той ніби згодився, бо мав більший страх перед живим управителем, аніж перед мерцями. Нового дворецького треба шукати у Дрогобичі. Якщо, звісно, буде в цьому потреба. Не хотів, аби люди потім плескали язиками, що він не міг дати собі ради в такій ситуації.
Йому було байдуже, як почуватимуться слуги цієї ночі: нехай хоч усі повиздихають від страху. Часом йому хотілось лишитись самому на цьому світі, цілком самому. Очі мав звернені на світ, а не всередину себе, як у пана Болеслава. Ніхто не хотів би бути нині на місці дідича. Своїм дивним поводженням, надміру тихим життям і неспанням уночі не міг викликати довіри й належної пошани. Був страх, і лише він не дозволив челяді розбеститися остаточно. Коли нічого не знаєш про чоловіка, то сподіваєшся від нього завжди чогось гіршого. А нині стало видно, що нагла смерть людей, котрі дбали за дідича, як за рідного сина, уріже йому ще й без того короткого віку. За півроку стало ясно, що пан Комарницький опинився на невластивому йому місці. Ключниця завзято доводила його шляхетство, але, можливо, тільки тому, що не могла служити не-шляхтичеві. Належала до колись знаменитого роду Добромильських, серед яких були навіть графи.
Для пана управителя і для тих, хто виростав при війні, шляхетство було бздурою, анахронізмом. Гроші важили незмірно більше, і ся звиродніла[303] публіка з її грамотами, писаними скаліченою латиною, була цілком непридатною до життя. Через двадцять років ніхто вже не стане цим парадуватися[304]. Будуть хвалитися капіталами, рахунками в банку, фабриками і заводами, що врешті, теж смішно, бо видима сила — уразлива, тому на неї завжди знайдеться сила, трохи більша. Пан управитель в особі вмираючого, принаймні, дуже хворого дідича, бачив утілення іншої сили, яка живилась своїм володарем, з’їдаючи його мозок і серце. У ті очі страшно було заглянути: сама чорнота, у якій дрімали безмежні можливості, і дурний чоловік волів нею радше знищити самого себе, аніж спрямувати її на завоювання світу. Що з ним тепер відбувалось, управитель не знав, проте, вмів бути терплячим. Він повернувся додому, випив два келішки хересу й пішов спати на канапу у вітальні без найменшого жалю, навіть не заглянувши до жінки, котра знову читала якийсь дурний роман. І одразу заснув невинним сном.
…Петро мусив до них вийти, аби лиш не виходив Орко. Не міг дитині заткати[305] вуха воском. Видів, що той собі думає, і воно, те думання, завдавало батькові тяжкої муки. І не поможе тут єгомость Антоній, бо ніхто більше не вірить, що чорне — то чорне…