… У корчмі пилися горівки і курились файки. Ґазди посходились, аби попрощатись з тими відважними, хто насмілився плисти на залізному кораблі через океан: три ґазди, дві ґаздині й четверо діточок, найменшому з яких було шість літ. Усе вже спродали й тепер ставили могорич, і підпивши, прощали один одному дрібні кривди. У жіноцтва мороз йшов по плечах, коли думали, що їхні сусіди нині остатній раз ночують у своїй хаті, та й виглядали вони так, ніби вже занесли ногу через поріг до іншого світу. Тому не хотіли їм завдавати ще більшого жалю, говорили здебільшого про пусте. Поміж тих, що виїжджали були Петро з Орком. Петро сидів між ґаздами, а Орко з тими хлопцями, що відтепер мали стати трохи не його братами, бо дорога не лише розлучає, а й зближує.
Люди брали з миски кислу капусту, з тареля хліб, й пили з одної фляшки горівку, а хлопцям дали пива. Петро з Орком різнились від решти, як тверде дерево від м’якого. Двері весь час рипали, і з сіней віяло зимним вітром. Хтось заходив, хтось виходив, і від того смуток ставав меншим. Удень були в церкві, сповідались. Петро з Орком казали, що вже висповідались учора. Отець Антоній промовчав, бо мав жалісливе серце. Недобре бути таким м’яким…
Чим пізніше і темніше ставало надворі, тим неспокійніше поводив себе Петро. Чим буйнішими ставали веселощі, тим більше хмурнів Петро на виду[312], бо люди, котрі сиділи довкола нього, не були обтяжені сумлінням. За собою мали гріхи, але то все були гріхи прощенні. І ніхто не міг знати, що не туга за рідним селом гризе Петра, а жаль за навіки загубленою душею. «Втопив’єм си[313], - думав чоловік, — і вже не виплину.» Стрівся очима з Орком: «Волів би-с умерти в материній утробі, ніж маєш потинати людей». А той відповідав йому поглядом: «Треба було перше помститися за смерть свого вітця, а не полишати то на мене!» «Дивися, який мудрий зробився з чужої мудрости!» Син у відповідь посміхався і очі мав уже не мамині, лагідні сиві, а темні й зимні, як лід.
…Врешті скінчились одні проводи, почались інші. Глухої ночі в лозах опирі пили горівку й закушували печеною гускою.
— Аби вам там так добре велося, як рибі у воді!
І пхали Оркові в кишеню дрібні гроші, аж тяжка стала.
— Аби-с, хлопче, найшов собі файну жінку! І слухай Старшого!
Петро, вже зовсім п’яний, гнівався, що не казали слухатися передовсім його, відвертав лице.
— А, може, лишитеся? Будете мати всьо…
— Завше можна вернутися назад. Тепер маєте велику родину, не будете самі…
Сліпий Матій грав на скрипці й опирі скакали довкола вогню, обійнявшись за плечі. П’яний Петро схилився на груди старій бабі й одно питався:
— Скажіть мені, цьоцю, потяв я їх чи не потяв?
— Потяв, синку, потяв. І так хитро, що ніхто не здогадався!
— А поліція?
— Ніби наших в поліції нема! А скажи мені, Петрусю, чи жаль тобі тих, кого-с потяв?
— Трохи жаль.
— Ха-ха! — реготалась баба. — А тата свого не жаль і вуйка?
— Та жаль, цьоцю.
— То си випиймо, аби-с не жалував більше нікого!
Випили ще.
— Ну, то як, далі тобі жаль?
— Вже менше, але жаль. Чому то так, цьоцю?
— Бо ми люди, й не можем жити цілком без серця. А вже, коли нібито вмремо, тоді стане легше.
— Як когось не хочеш, — повчав Орка хлопець-десятиліток, — возьми глини з його сліду й кидай у огонь. Тільки нам ще невільно таке робити.
— Чого? Того, що ми ще діти?
— Ні, бо тілько старший знає, кого не жаль. Ми з татом теж би їхали до Америки, та мамунця не хоче. Треба чекати, доки не вмре. То недовго, бо має сухоти…
— Я свою маму любив, — зітхнув Орко. — І не поїхав би до Америки, аби[314] лиш вона й Орися жили…