То які ще критерії можуть застосувати прихильники «високої» літератури, переконані послідовники Меф’ю Арнольда й Томаса Стернза Еліота, аби заперечити причетність Кінґа до серйозної літератури? Стиль? Та чудовий у нього стиль! Багатий словник, добротне шліфування фрази й навіть гумор — бар’єр, який вдається подолати не кожному письменнику. Можливо, горор — не той жанр? Але ж Гофман, По та Гоголь давно серед класиків! Детектив після Агати Крісті, фентезі після Толкіна, sci-fi після Бредбері та Ґібсона — це вже давно не лише розважальні жанри. Так, Нобелівку дають не за це, але в Кінґа 100500 інших нагород і, що теж важливо, буквально мільйони читачів.
Якщо ці рядки читає хтось із українського фан-клубу Стівена Кінґа, то в такої людини мало б уже назріти роздратування: та що ти пояснюєш очевидне?! Кому ще не зрозуміло, що Кінґ — це скеля посеред штату Мен? Та багатьом, на жаль, не зрозуміло. Так би мовити, є питання. От їх я й намагаюся нейтралізувати, намагаюся переконати, що культурній людині нашого часу не лише соромно не прочитати «1984», а й не менш ніяково залишитися без «Сяйва». Як викладач літератури кажу.
Одна моя добра знайома, та ще й читачка зі значним досвідом, якось сказала, що не читає Кінґа, бо береже свою психіку: хтозна, що потім почне ввижатися. Це очевидно — Кінґ не для слабкої психіки. Але хіба не потерпає наша психіка через Дікенса та Золя? Та ще й як! Сильні тексти взагалі за визначенням сугестивні — вони навіюють переживання, стани, емоції, вони хвилюють нас і не відпускають. Кінґ — це сильна література. Тексти, про які варто говорити і які варто, якщо пишемо, наслідувати.
Поруч із потужними американськими письменниками другої половини ХХ ст., серед яких, до речі, кілька нобелівських лауреатів, Кінґ пише на рівних. Джон Стейнбек і Джон Апдайк із їхніми гіркими життєвими сюжетами, Сол Беллоу та Філіп Рот із вічно депресивними персонажами, бітники Джек Керуак і Вільям Берроуз, культові Кен Кізі, Філіп К. Дік, Гантер Томпсон, стильний Володимир Набоков і навіть всуціль контркультурний Чарльз Буковскі — Стівен Кінґ цілком вписується в цю добру (чи погану) компанію. А якщо додати відомих жінок-письменниць, як-от Еліс Вокер, Еріка Джонґ, Анджела Картер чи Тоні Моррісон, то певну суголосність побачимо й тут: Кінґові ду-у-уже важать жіночі персонажі — вони в нього далеко не завжди жертви й часто лише вони зберігають здоровий глузд і здатність опиратися жахливому. Та що там казати — як побачимо далі, Кінґ майже повністю завдячує своєю кар’єрою активним жінкам.
Стівен Кінґ не просто написав низку зразкових романів жаху, більшість з яких стали бестселерами, — він винайшов багато важливих жанрових ходів (про це згодом), а також інфікував горором цілий ряд інших жанрів: антиутопію, героїчне фентезі, наукову фантастику, детектив, вестерн і, звісно ж, мелодраму. Тобто читати Кінґа — це не лише лякатися, це ще й багатшати на сюжети та сенси. А жах... Ну що ж, як вірити Фройду, то крихтами жаху (як і дрібками порно) конче годувати наше несвідоме завжди. Інакше воно виповзе і зжере все саме — причому разом із власником. Профілактичне читання Кінґа точно збереже нас від такого прикрого повороту подій. Горор гартує психіку. І якщо екзистенціалісти заявляють, що людина — це тривога, то Кінґ дуже екзистенціаліст, а з огляду на кількість усе ж порятованих у його романах — ще й гуманіст, якому зовсім не байдужі ні людина, ні її вибір.
Любити Кінґа
Думаю, Стівен Кінґ є зараз найпопулярнішим в Україні автором прози. Якщо взяти сумарний наклад кількох десятків його книг, перекладених за останні двадцять років, то він, майже напевне, залишить позаду більшість або й усіх сучасних українських прозаїків (класиків не чіпаємо). Вплив Кінґа значний іще й через численні екранізації, проте для багатьох концептуально його не лише дивитися, а саме читати. Водночас порівняння текстів і подальших їхніх екранізацій — це окрема розвага справжніх фанів. До речі, Кінґ має наймасовіший в Україні фандом. Найбільш структуроване представництво цієї спільноти — фейсбук-сторінка «Стівен Кінґ. Український клуб», у якої майже 9000 підписників. Це активні читачі, що прискіпливо стежать, наприклад, за якістю українських перекладів письменника, уже кілька разів здіймали скандали довкола перекладацьких огріхів і навіть спонукали видавців вилучати з обігу наклади та доредаговувати книги (найбільшої критики зазнали «Воно» та «Кладовище домашніх тварин»). Так що люблять у нас Стівена Кінґа і дбають за нього.