Тривалий час Кінґ лякає себе й, відповідно, нас загрозою втрати самоконтролю. Це коли людина нормальна-нормальна, а потім — глип! — і вже маніяк маніяком. Звісно, спершу це пов’язано було із власним алкоголізмом, проте образ бухого тата, який укатруплює свою сім’ю, повертається жахливим привидом і значно пізніше від «Сяйва» й абстинентного 1987 року: сильна бічна лінія «11/22/63» саме про це. Але перестати бути собою можна й із інших причин: щось звідкись може прилетіти — і тобі гаплик. Так у «Томмінокерах», «Відчаї» та «Регуляторах», «Ловці снів» та «Аутсайдері». Дотичною є проблематика двійництва, коли, крім тебе, є ще ти-інший, і паралельних реальностей, де ти вже не такий, як тут. Сюди ж додаємо повернення мертвих близьких, які втратили себе назавжди. Навіть не беруся вирішувати, хто жахливіший.
Зрозуміло, що для сучасної раціональної людини, яка звикла тримати під контролем своє тіло, вчинки та власний банківський рахунок, екскурсія в ситуацію поступового затьмарення розуму та відповідних наслідків стає нестерпною. Ми боїмося Альцгеймера, хоча він далеко, і недооцінюємо Фройда, хоча він кожному дихає в спину, але одне для нас спільне: ми — це наша самосвідомість. Страшно не вмерти — страшно не бути присутнім. Особливо якщо ти насправді живий. Веселий Санта-Клаус заспокоює: не думай про таке, не переживай — свято наближається. А скептичний Кінґ каже: знаєш, Воно таки наближається. Й одного дня все може змінитися… Епізоди поступового руйнування самосвідомості (згадаймо Джека Торренса в готельному барі «Сяйва») психологічно найсильніші, тому жахливо переконливі.
Останній наскрізний страх Кінґа лякатиме не всіх, але якраз охочі до читання, хто часто-густо подумує про власне письмо, перед ним найуразливіші. Це страх письменницького блоку, страх перед чистим аркушем узагалі. Що, як ти завтра не зможеш писати? Таке особливо лякає, якщо письмо — це увесь сенс твого життя. Знову ж, не перерахувати, у скількох текстах Стів боїться такого повороту справ сам і лякає тим нас. Найяскравішими, крім «Сяйва», тут є «Темна половина» та «Мізері». Проте ця тема тягнеться значно далі — до «Мішка з кістками» й «Острова Дума» включно.
Загалом же Кінґ просто майстер вигадувати жахливі, ні на що не схожі ситуації. Добре, коли він пише про старезні закинуті будинки, автомобілі-вбивці чи роздвоєння особистості, та це радше каве-ри чиїхось давніших сюжетів — щоправда, втілює він їх стильно та по-новому. А от дівчина, яка руйнує школу, медсестра з сокирою чи непроникний купол довкола міста — це таки справжні знахідки. Усім, що Стівен пише про горор, він спонукає знаходити свій особистий оригінальний жах. Так, вдивлятися в нього, аж поки він не почне дивитися на вас. Щоби когось лякати, знаєте, треба мати першокласне психічне здоров’я.
Формальні прийоми Кінґа, як на мене, є основою нашого відчуття легкості читання його текстів. Його романи зазвичай мають 3—5 частин, розбитих на 10—20 розділів кожна. Якщо це великий роман, то всередині розділу є ще поділ на епізоди. Скажімо, «Сяйво» складається з 5 частин тривалістю від 6 до 20 розділів. Структура нерівна, і Кінґ не дбає, аби її якось гармонізувати, проте вона доволі чітка з погляду функціональності. Перші 1—2 частини автор витрачає на розгортання персонажів і вписування їх у загальний контекст історії. Зразком тут може слугувати «Воно», де в першій половині прописано дорослих персонажів (по розділу на кожного), а у другій їх показано дітьми. Упродовж наступних частин Стівен намагається врятувати своїх героїв із ситуації, в яку вони потрапили, кожного разу завершуючи частину кульмінацією. Так в останньому розділі третьої частини «Сяйва» Денні заходить у Номер 217, а наприкінці четвертої заводить годинник у бальній залі, після чого готель оживає. Остання частина, як правило, закінчується епілогом, в якому йдеться про долю порятованих.