Що ми можемо додати тут, крім того, що Кінґ — першорядний майстер прози? Хіба ще раз вкажемо на виняткову інтенсивність його письма: окрім налякати, автор багато розказує про свій час і людей свого часу. І доходить цілком гуманістичних і навіть по-філософ-ськи містких висновків. То, може, варто визнати, що жанрова проза і зокрема горор таки спонукає читачів думати та ставати кращими? Особисто в мене це сумнівів не викликає.
Головні принципи письма Стівена Кінґа
1. Письмо — це віртуальна розмова з читачем. Читача потрібно поважати.
2. Писати так, аби виникало відчуття добре виконаної роботи.
3. Писати заради відчуття авторської всемогутності.
4. Писати в передчутті читацького визнання.
5. Виявляти «вперту рішучість», писати навіть через «не можу».
6. Визначити наявність у себе письменницького таланту.
7. Знайшовши, розвивати та гартувати свій талант.
8. Отримувати від письма насолоду та радість.
Насправді ми не боїмося. Зовсім не епілог
На самому початку 90-х, у старших класах школи, ми з друзями створили неформальний клуб
Чому нам тоді було це так цікаво? Не зрозуміти, якщо не знати, якою сірою та банальною була дійсність пізнього совка. Для старшокласників вона складалася з нескінченних комсомольських зборів зі штучними дискусіями, ідеологічно правильних доповідей на політін-формаціях, малювання стінгазет, змагання, хто більше назбирає металобрухту, і т. д. — усе здавалося нудним і глупим. Натомість похід у відеосалон, розташований у підвалі (underground!) тернопільського кінотеатру «Перемога», перетворювався в заледь не протестну акцію — проти влади, проти вчителів, проти правил, проти нудоти. Там усе було так яскраво: пригоди, бійки, горор, секс... Ми дуже швидко подорослішали. Ми побачили все. А Кінґ, принаймні особисто для мене, був фантастичним провідником у той інший, разюче відмінний світ (Толкін теж, та про нього вже в наступній книжці).
Ні, ми не лише боялися. Ми любили жахи як перепустку в альтернативну, значно цікавішу реальність. Викреслені з офіційної радянської літератури горор і фентезі, просочуючись із вільного світу, ставали справжньою диверсією — підривною ідеологічною зброєю. Думаю, такого ефекту король жахів, як його почали називати вже тоді, навіть не міг собі уявити.
Людина, яка запійно читає / дивиться горори, з часом перестає сахатися гри світла в темному парку та скрипу підлоги в старих будинках. О, це такий гарт психіки, що подібного пошукати! Фанати горору завжди готові до найгіршого. Вони точно знають, що попереду в сюжеті смерть. Чого боятися?
Дрібні дози страху зміцнюють нашу психіку так, як регулярні тренування готують до перемоги майбутнього олімпійського чемпіона. Із тим самим кайфом і відчуттям небезпеки, з яким сноубордист або лижник стають на край небезпечного спуску, ми беремо в руки черговий роман жахів чи вмощуємося перед екраном, з якого от-от полізуть монстри. Ану, вдарте нас, — думаємо тоді ми, — а чи вдасться вам нас налякати? Власне, заслуга Кінґа в тому, що йому це вдається майже завжди.
А ще горор-рідери з досвідом не вірять у забобони. Ми знаємо, що кіт просто мусить бути чорним, бо це такий жанр, а законів жанру краще дотримуватися. Знаєте ту історію, чому в Кінґа у «Сяйві» кімната має номер 217, а у фільмі Кубрика — 237? Керівництво готелю Timberline Lodge, де все знімали, попросило режисера змінити число, бо після фільму, боялися вони, у 217-ту ніхто не схоче заселятися. А 237-ї в готелі не було. Звичайно ж, потім кусали лікті, бо туристи вимагали поселити їх у «саме ту» кімнату. Це навіть спародійовано в недавньому серіалі «Касл-Рок», де подружжя засновує готель, інтер’єр якого відтворює криваві вбивства, що трапилися в цьому місті. Зрештою власники Timberline Lodge таки зробили кімнату 237 і тепер клянуться, що так завжди й було. Як каже мій давній друг, «так отож».
Горор не дарує епічного піднесення фентезі, але він вберігає від помилок не гірше за філософію. Вчить не звертати з 58-го шосе та не надто довіряти психоаналітикам, які залишають дверцята комірчини напівпрочиненими. Навчає просто бути пильними...