До слова, мама Рут щосили намагалася додати хлопцям освіти. Читали не лише Дікенса, читали вголос і в ролях — нема чого нарікати, що у нас мало читачів, доки теперішні мами (і тати, само собою) не візьмуться до читання самі, а ще краще — вкупі з дітьми.
Усе-таки більшу частину часу й до школи, і попри школу хлопці розважалися самостійно. Кінґ, наприклад, згадує, як вони ходили із сусідськими пацанами дивитися на труп кішки, що поволі розкладався, — звісно ж, Стівен знову підбирає специфічні епізоди з-поміж тих, які могли викувати з нього горор-райтера. Щоправда, одразу пояснює: дітям просто все цікаво — і жахливе теж. Цікавіше те, що більше вражає. Особливо якщо воно огидне чи не надто пристойне, як Стівові хрестоматійні спогади про няньку-тінейджерку, що силоміць сідала йому на голову та перділа, чи про підтирання дупи отруйним плющем у лісі, після чого сам довго не міг сидіти (лексичний аромат Кінґових мемуарів збережено).
Насправді у нього було цілком звичайне дитинство американського хлопчика 50-х: жуйка, джинси, самотність, дворові старша-ки, що корчать із себе бандюків, глузуючи з молодших, бібліотека… Стоп — бібліотека. Для мене досі таємниця, як американські літературознавці переконали прагматичну спільноту своїх співгромадян, що зв'язок між знанням і прибутком дійсно існує. Тоді в університетах почався просто літературний бум, який протримався аж до кінця 80-х. Проте — ні, Кінґ не читав, аби стати глибшим чи приємнішим. Йому, по-перше, просто подобалося проводити час за читанням, а по-друге, він змалечку хотів бути письменником, щоби заробляти гроші. Чому письменником, а не продавцем авто — отут загадка.
Напевне, знайшов точку, де троянди поєднуються з виноградом — красиве із корисним.
Про школу нічого особливого Кінґ не каже і його біографи не кажуть теж. Він був протестним, навіть проблемним підлітком і залюбки пригадує всі випадки протистояння зі шкільною адміністрацією — особливо ті, що стосуються перших спроб письма. Рішення писати було дієвим, і от уже вони з братом самі починають видавати журнальчик «Девідова промокашка», навіть тиражують його за допомогою найпростішого друкарського верстата. Журнальчик знаходить читачів. По-перше, мама починає платити Стівену по 25 ¢ за оповідання, по-друге, примірники купує родина (не знаю, чи мора-лізють при цьому дядьки-тітки, але гроші дають, — імовірно, маємо справу із традиційним для американського суспільства заохоченням будь-якого підприємництва). Коли Стівену 11, йому на Різдво дарують друкарську машинку популярної натоді марки Royal Futura вартістю 125 $ — приблизно двотижневий заробіток його матері. Щось мені важко отак зразу пригадати ситуацію, коли б сім'я когось зі знаних авторів настільки трепетно, до глибини власної кишені, підтримувала ще неясно чи перспективне захоплення малого хлопця.
Врешті, Кінґ сольно виходить на зовнішній ринок і одного дня 1961 р. реалізовує у школі 36 примірників свого окремо віддрукованого на тій-таки Royal Futura оповідання — по тих самих 25 ¢ / штучка. До речі, це був не хтозна-який текст — просто трохи прикрашений переказ фільму жахів, який 14-річний Стів подивився напередодні. 9 баксів — перший гонорар від масових продажів Кінґа. Утім, того ж дня директор школи (от як його любити?) уриває цей бізнес і змушує юного автора повернути всі гроші покупцям. Проте Кінґ не спиняється: з наступної спроби він продає 50 примірників.
У 16, уже навчаючись у старшій школі, Стівен утнув жарт, який в іншій системі освіти міг би коштувати атестату
У газеті починається «рабство»: Кінґ дізнається, що таке дед-лайни, і йому нескінченно правлять стиль. Проте якраз це й гартує Стівена як дисциплінованого та врешті майстерного автора. До того ж пише він здебільшого спортивні репортажі, бо вже тоді юний Стів є затятим фанатом бейсболу. Можливості сім'ї залишаються незначними, проте Кінґа відправляють до університету — ще й на таку підозрілу спеціальність, як англійська мова та література. Аби вижити, він починає працювати — заправником, по 1.25 $ за годину. Так і запишіть: перша робота — король бензоколонки.