Літшколи та літпошуки
Стівен Кінґ отримав ступінь бакалавра, щоб мати стабільний заробіток і бути вчителем. Як і всюди, вчительство не обіцяло значних прибутків, тому в нього завжди був план Б — таки стати справжнім письменником. Як ми можемо бачити з текстів Кінґа, в яких постійно знаходимо алюзії не лише на популярні, а й на класичні тексти, літературу він вивчив добре, і не лише англо-американську. Проте й сам Стівен, і його біографи всі спогади про університетські часи, а це 1966—70 рр., зводять до тих курсів, які безпосередньо наближали його до письменницької мрії.
Кінґ виклично поводить себе на лекціях з письменницької майстерності, які читає викладач із гіпансько-лівими переконаннями.
Той вимагає від студентів писати, як би сказав Жан-Поль Сартр, із соціальною ангажованістю. Тобто тексти мали би відображати активну громадянську позицію, зокрема антимілітарну: у другій половині 60-х саме триває війна у В’єтнамі. Кінґ не потрапляє в армію одразу з чотирьох причин: високий тиск, поганий зір, плоскостопість і пошкоджена слухова перетинка. Стів у жодному разі не підтримує війну, носить довгі патли, завзято вживає алкоголь і погляди на все має більш ніж ліберальні. Проте зводити літературу до соціальної агітки не збирається. Його позиція полягає в тому, що книжка просто має бути цікавою — розповідати історії, які захоплюватимуть читачів. А це, звісно, формула жанрової літератури. За активне висловлення своїх переконань Кінґ отримує «F» (двійку без права перездачі) і вилітає з курсу.
Паралельно впродовж кількох років Стівен відвідує семінар із поетики, де відбуваються запеклі дискусії про мету віршування. Там його справи значно кращі. Він і сам пише поезію (майже пів сотні віршів), чим здобуває прихильні рекомендації керівника семінару, але не менш важливим наслідком літстудії є знайомство з на два роки молодшою за 22-річного Стівена Табітою Спрус, яка стане його любов’ю на все життя. За два роки вони одружаться й житимуть в мирі та радості, матимуть дівчинку та двох хлопчиків, а потім п’ятьох онуків. Табіта радикально вплинула на всю творчу біографію Кінґа: вона постійно й дієво (бо сама знається на літературі та є авторкою кількох романів) мотивувала його до письма, підтримувала в часи зневіри, була й залишається його першою, найвимогливішою читачкою. Без Табіти Кінґ ніколи б не став тим, ким став.
Натоді, десь до третього курсу, більшість викладачів уже познайомилася з Кінґовою короткою прозою, яка ходила в університеті самодруком, тому ставляться до майбутнього автора позитивно. Найбільший вплив на Кінґа мають Джим Бішоп — викладач теорії жанрів і Керрол Ф. Террел — читач і неформальний консультант усіх Стівових стартових спроб, автор однієї з перших книг спогадів про письменника. Захоплення Кінґа горором і дотичною жанровою літературою тепер толерують та навіть поділяють. У 1969 р. 22-літній Стівен, спільно з викладачем Ґрехемом Адамсом, уже читає окремий навчальний курс «Популярна література та культура». Тоді ж Кінґ намагається отримати місце вчителя у престижній школі містечка Гемпден, проте полишає цю думку через вимогу підкоротити волосся та позбутися бороди (о дикий, дикий час!).
Стівен активно пише. Починає він із короткої прози, яку, передусім, пропонує університетським журналам. Тут перший момент, чому в наших умовах не вдасться стартувати точно так, як це зробив Кінґ. У невеликому університеті штату Мен, який цілком співмірний із сучасним Тернопільським чи Полтавським педунівер-ситетами, натоді існує чотири (!) журнали, що друкують оповідання студентів та, якщо вдасться, когось сильнішого. Часописи частково спонсорують адміністрація та випускники, однак їх ще й купують уроздріб і навіть за передплатою. Альманахи беруть оповідання до 5000 слів (20 сторінок) і дають за них по 25—35 $, що неабияк допомагає молодому Кінґові. А за оповідання «Скляна стеля», яке опублікували першим, Стівен отримує гонорар аж у 35 $. Пізніше Кінґ, уже заробивши мільйонні статки, із вдячності віддаватиме тим самим журналам свої оповідання за 1 $, а рідній alma mater пожертвує чотири мільйони доларів. У 1969—70 рр. Стів також веде в університетському журналі «Кампус» регулярну колонку з поетичною назвою «Сміттєвоз Стівена Кінґа», де, як сам каже, про що тільки бачить, про те й пише.
З’являються серйозніші успіхи, адже молодим автором починають цікавитися часописи й поза університетом. Точніше, це позитивний наслідок Кінґових невтомних спроб запропонувати їм свої тексти — саме з того часу відома історія про гвіздок, на який він пришпилював численні відмови. Утім, перша перемога курйозна: часопис Аdam друкує оповідання «Пліт» за 250 $. Але чек із цим солідним гонораром приходить водночас зі штрафом на ту саму суму, бо попередньої ночі Стівен напідпитку ганяв містом на авто, вирішивши позбивати якомога більше дорожніх конусів. На щастя, невдовзі його оповідання «Нічна зміна» за 300 $ бере до друку Cavalier. Цей журнал позиціонує себе як видання для чоловіків, і наступних років десять оповідання Кінґа в ньому з’являтимуться регулярно — це загальна тенденція подібних журналів на той час: дівчата, авто й література. Пізніше тексти Кінґа друкуватимуть також Penthouse і Playboy.