Назар опустив руки під стіл і хруснув пальцями. Вівчарик тупцював біля дверей.
«Господи, чого ж він такий повільний?!»
— Ну?! — почав підганяти.
— Топольний. Це ж підозрюваний?
— Михайло Топольний, — підтвердив Новак.
— Так, так... — Вівчарик ніяково поправив сорочку й наважився таки присісти поруч з Василем за стіл капітана. — У неділю «швидка» привезла на Матейки[9] непритомного чоловіка. Мав чимало забоїв, струс мозку, а ще загальне виснаження й переохолодження.
— А Топольний тут до чого? — не зрозумів Новак.
— Госпіталізований теж Топольний, але Григорій.
— Син! — на радощах вигукнув Назар. — Як же я раніше не додумався!
Оперативники вирячилися на капітана, не поділяючи його захвату.
— Це син розвів увесь той «притон», а Михайло відмовчується, бо хоче прикрити малого! Погнали в лікарню!
— Та пізно вже. — мовив Віталій й інстинктивно втягнув голову у плечі. — Його там немає.
— А куди ж він, блядь, зі струсом мозку подівся?! — загорлав Назар.
— Утік, — винувато відповів той. — Учора просто зник з палати.
Назар відчув, як йому вривається терпець. Щось у голові клацнуло, зашаруділо й на очі впала червона завіса. Він уперся стиснутими кулаками у стіл, повільно підвівся зі свого стільця, а тоді закричав так, аж шибки задзвеніли:
— То шукайте!!! Завтра тиждень, як відкрили справу! Скоро й дідька лисого зловити не зможемо!..
Розділ 33
Анжела вже ледве трималася. Нервувала, знемагаючи від головного болю на переміну погоди, — насувалися чорні важкі хмари й здіймався холодний вітер. А ще її шалено викручувало й тягнуло випити після вчорашньої бійки з сусідкою. Син зі своїм другом тоді кудись чкурнув і повернувся аж під ранок, а баба — поза сумнівом! — сьогодні ж приведе на розборки своїх синів. Лише питання часу, коли хтось з її нахабних мордоворотів з’явиться на їхньому порозі. Ще й Вітя знову запив...
Замість того, щоб піти на роботу, сьогодні вранці чоловік вихлебтав рештки з учорашньої пляшки й уже до полудня валявся на дивані п’яним. Анжела повивертала всі кишені, назбирала дві сотні гривень. Цього не вистачить ані щоб віддати горілчаний борг, ані на купівлю продуктів до кінця місяця. Матері теж погіршало. Тепер стара стогнала так, що було чути й сусідам. Вочевидь доведеться знову класти її до лікарні, на це теж потрібні гроші... багато грошей.
«Треба виходити на роботу», — вона зітхнула й побрела у ванну.
Кілька шарів дешевої «тоналки» так-сяк замаскували синці на обличчі, але набряки ще не зійшли, та й учорашні запалені ранки сочилися лімфою — їх не замаскуєш.
Доки приводила себе до ладу, у двері подзвонили. Це прийшла поштарка й принесла рахунки за комунальні послуги, кілька попереджень про заборгованість (найбільша сума набігла за центральне опалення) та один лист. Білий стандартний конверт із марками неабияк здивував Анжелу, адже не мав зворотної адреси та імені відправника. Жінка пішла на кухню, сіла за стіл й акуратно відкрила листа. Всередині було два аркуші — один жовтуватий, в лінійку, інший дуже пожмаканий, подвійний, списаний знайомим почерком.
— Ти шо тут розсілася?
За її спиною постав Віктор. Анжела смикнулася, тремтячими руками сховала листа з конвертом до кишені халата й скочила на ноги. Чоловік стояв, похитуючись. Скуйовджене брудне волосся залежалося на правий бік, одна штанина його спортивок задерлася, оголивши худу волохату ногу. Від нього тхнуло горілкою.
— Жерти дай! — гаркнув, тримаючись однією рукою за одвірок.
— То сідай, — дружина махнула рукою на вільну табуретку. — Зараз розігрію.
Віктор гикнув і поплентався до столу. Всідаючись, ледве не скинув попільницю з недопалками й скляну сільничку на підлогу. Жінка дістала з холодильника каструлю й уже за мить розігрівала на сковорідці вчорашні макарони, вбивши туди два останніх яйця. Від суміші чоловікового перегару й запаху смаженини її знову почало нудити. Кислота підкотила під саме горло, Анжела змусила себе стримати блювоту.
За кілька хвилин поставила перед Віктором повну миску макаронів з яєчнею, виделку і горнятко кави. Уже розтулила рота побажати смачного, та її урвав дзвінок у двері.
«А це ще кого принесло?»
Спиною пробіг мороз. Відчула, зараз станеться щось погане — можливо, це сусідчині сини, або колектори... Зиркнула у вічко, перевела подих, узялася сторожко відчиняти двері. Перед нею стояла молода дівчина в блідо-рожевій курточці та вузьких темних джинсах.
— Чим можу допомогти? — поцікавилась у незнайомки.
— Доброго дня! — привіталася гостя, мило всміхаючись. — Мене звати Юлія Потапенко, я зі служби у справах дітей.
Усміхнена дівчина дістала з сумочки службове посвідчення й показала жінці. Анжела завмерла на місці, занімівши. Серце знову стиснулося, наче якоїсь миті їй забракло повітря.
«Господи...» — тривожні думки заполонили голову. Перед очима постала картина, як дітей забирають до дитбудинку, а її та Вітю віддають на поталу колекторам.
— Анжело Богданівно? — прощебетала дівчина.
Жінка нерішуче кивнула.
— Я маю зайти.
— Чим... — голос Анжели тремтів. — Щ... що?
— Пані Кухарчук, я маю з вами поспілкуватися.
Жінка кивнула й кволо позадкувала, впускаючи гостю до помешкання.
Дівчина переступила поріг та одразу ж почала роззиратися й принюхуватися. Тхнуло цигарковим димом (уранці Анжела викурила щонайменше чотири сигарети). Не гаючи ані хвилини, інспекторка дістала з сумочки складений удвоє аркуш паперу — направлення на перевірку їхньої сім’ї — простягла жінці для ознайомлення.
— Мені шкода, але ми отримали скаргу щодо якості виховання і життя ваших дітей.
Її голос звучав спокійно й дуже доброзичливо. На мить Анжелі здалося, що все минеться — така добра дівчина не забиратиме в неї дітей...
— Потрібно оглянути квартиру та поговорити з усіма мешканцями. Всі вдома?
Анжела заперечливо хитнула головою.
— Син у школі.
— А решта ж усі вдома? — не вгавала дівчина.
— Ну. — вона прикусила нижню губу й одразу ж пожалкувала про це — з ранки знову виступила кров.
— Ой, тримайте! — інспекторка дістала пачку паперових серветок і простягла їй. Анжела взяла одну серветку, подякувала, приклала до рота. Руки помітно тремтіли, на лобі зблискували краплі поту. Дівчина стривожено глянула на господиню, а тоді вихопила записник, ручку й узялася до справи:
— Покажіть, де сплять діти.
Жінка слухняно повела її до маленької кімнати, де лежала хвора Леся. Коли вони увійшли до дитячої, дівчинка сиділа на ліжку і читала книжку. Побачивши незнайомку, спантеличено привіталася.
— Привіт, сонечко! — медовим голосом проспівала інспекторка. — Мене звуть Юля. А ти Леся?
Дівчинка кивнула.
— Я тут подивлюся швиденько, як ви з братом живете, гаразд?
— Гаразд, — прошепотіла Леся й зиркнула на перелякану маму. — Якщо ви через Дімку прийшли, то він уже знайшовся.
Гостя з цікавістю глянула на Лесю. Мама ледь чутно зойкнула. А дівчинка вже геть розгубилася — невже знову бовкнула зайвого? Вона й так карталася провиною — ця тітонька навідалася їх перевіряти, бо Катерина Вадимівна звернулася «куди треба».
— Яка мила дівчинка! — привітно схилилася до неї Юлія, поправила розтріпане після сну волоссячко. — А як щодо твого братика? Розкажеш трохи про нього?
Анжела вже було схопилася за серце, аж тут чергова халепа: коридором зачовгали важкі кроки, зупинилися біля дверей дитячої, за мить озвався й грізний голос:
— Що тут, блядь, за збори? — Віктор гикнув на останньому слові.
Жінка знову спалахнула від сорому. Все, крихка надія на щасливий фінал остаточно розлетілася на друзки! Тепер найліпше провалитися крізь землю.
— А ви, власне, хто? — інспекторка насторожено озирнулася на нетверезий голос і з неприхованою огидою глянула на чоловіка.
— Пішла наху-й, — знову гикнув. — Гєла, ти чого до хати всяку шваль тягаєш?