— Оце точно.
Раптом телефон слідчого завібрував. Він хутко розблокував екран і побачив нове повідомлення у телеграмі. Узявся відкривати програму, переконаний, що син нарешті вийшов на зв’язок, але помилився. Писала мегера.
«Привіт. Чула, у вас добре просувається розслідування. Вже взяли убивцю?»
«Ще ні», — відписав Назар.
Віра миттєво прочитала відповідь й одразу відписала: «Хочу вибачитися за свою поведінку. Кава? Завтра?» «Ок».
За інших обставин він би страшенно зрадів цій пропозиції — красива жінка запрошує його на каву. Після розлучення не мав жодних стосунків, проте зараз голова була забита новим убивством і тривожними думками про сина. Назар без емоцій заховав телефон і повернувся до розмови з Андрієм.
— Знаєш, тут справа прикра, але цілком звичайна — «битовуха». Сусіди кажуть, родина алкашів...
— Воно й видно неозброєним оком, — погодився судмедексперт. — Ти ж бачив ту жінку — вся спухла, потовчена, зі слідами попередніх побоїв.
— Ага, ще й тхне від неї водярою, — підтвердив Назар. — І пацан зачуханий... шкода таких, насамперед страждають діти.
— Рано чи пізно ці діти теж починають бухати.
Циган викинув недопалок, потиснув на прощання слідчому руку й поїхав разом із молодшим експертом у лабораторію. За годину місце злочину покинули й поліцейські, залишивши решту мешканців квартири № 15 з їхнім горем наодинці.
Попереду у цієї родини чимало випробувань — вранці прибуде ювенальна поліція. Розбиратимуться, чи можна залишати дев’ятирічну дівчинку під опікою горе-матері. Далі — розслідування, суд над убивцею. Найбільше Назарові було шкода дівчинки. Коли на виклик приїхали патрульні, вона стояла під дощем, посиніла від холоду, невтішно плакала, говорила щось про демонів з підвалу і дуже просила врятувати собаку. На її очах убили людину за пляшку горілки... ця історія назавжди вшиється в її життя кривавою ниткою й болітиме тривалий час. Що очікує на цю дитину? Притулок? Інтернат? А потім вулиця? Майже в усіх випадках такі діти рано чи пізно стають на стежку батьків. Але Назар, спілкуючись з малою й оглядаючи речі у квартирі, дізнався, що дівчинка любить читати, гарно вчиться й узагалі чемна та кмітлива. Він би ніколи не подумав, що це дитина алкоголіків, якби не задавнені зеленкуваті синці, а ще такі дорослі й сумні очі.
Розділ 37
Коли на зап’ястки одягали холодні кайданки, він не опирався. Здається, вже давно передчував, що колись закінчить саме так — у в’язниці.
Холодні сирі коридори в міському відділку кримінальної поліції поглинали всі сторонні звуки, наче висохле на пекучому сонці каміння воду, всотували і його важкий утомлений поступ, і стишені голоси за зачиненими дверима кабінетів, і нерозбірливе перешіптування та збуджені кроки двох поліцейських поряд. Створювався гнітючий вакуум, що висмоктував усі емоції й залишки кисню з легень. А тоді його зачинили в крихітній темній камері, в очікуванні допиту, і стало ще гірше.
Хотілося спати, та щойно заплющував очі — на поверхню виривалися огидні й достобіса страшні спогади. Кров... багато крові... здавалося, голоси й примари оживали, і тепер він був не сам у цій камері — над ним стояли мертві. Шкіра вкривалася сиротами. Волосся на потилиці ставало сторч, повіки запалилися й набрякли від безсоння.
«Я цього не заслужив».
Він тремтів і ледве стримував нудоту, що підступала кислим клубком під саме горло.
— Дмитро Кухарчук!
Двері камери з рипінням незмащених завіс відчинилися.
— За мною на вихід!
Слухняно підвівся і пішов з дебелим поліцейським. За хвилину із тісної камери його привели до невеличкої кімнатки без жодного вікна та всадовили на металевий стілець. Тут смерділо відсирілим папером, старим потом і цигарками. Діма підвів погляд й угледів перед собою кількох чоловіків у цивільному й заплакану маму.
«Слєдаки», — зрозумів він.
Головного Діма вирізнив одразу. Той сидів за столом й холодно свердлив поглядом затриманого. А тоді так само холодно заговорив, щойно двері зачинили зсередини:
— Мене звати Вус Назарій Ярославович. Я старший оперуповноважений слідчий міського управління кримінальної поліції. Назвися і скажи, чи розумієш, у чому тебе підозрюють?
Зависла пауза. Не те, щоб Діма не збирався відповідати... просто нудота стала ще нестерпнішою.
— Кухарчук Дмитро Юрійович.
А тоді не стримався й вивергнув трохи жовчі та шлункового соку на свої кросівки, заляпані плямами темно-брунатної, вже трохи підсохлої крові. Більше блювати не було чим.
— Принесіть води, — наказав старший слідчий. — Ти розумієш, чому ти тут?
Діма кивнув. Тоді підтягнув руки, скуті кайданками, й витер рота рукавом.
— Я вбив свого вітчима, — нарешті зізнався.
Голос тремтів, як і сам хлопець. З кутка, де сиділа мама, почулося стишене виття.
— Як саме ти його вбив?
Безбарвний голос слідчого звучав, наче в страшному сні. Уся ця ситуація видавалася збіса нереальною. Ще тиждень тому Діма безтурботно прогулював школу, час від часу грав на гітарі й попри п’яні скандали вдома почувався щасливим. А зараз він убивця. Ув’язнений, оббльований, нікому не потрібний. Якби лишень знав, що його спіткає, — нізащо б не поліз шукати ту довбану запальничку.
— Я вистрелив у нього з пістолета.
— Чому ти це зробив? — продовжував слідчий.
Якийсь прищавий молодик приніс паперовий стаканчик холодної води й дав попити закутому в кайданки хлопчині. Ковтати було важко. Здається, у нього починалася ангіна. Надпивши трохи, Діма кліпнув очима й продовжив вичавлювати з себе слово за словом:
— Він... бо він...
— Що він?
— Він забив до смерті бабу Марію.
— Хто це така?
— Сусідка. Потім душив її Ладиним повідцем.
— Ти це бачив?
Діма кивнув.
— Хто ще бачив?
Розмову поліцейські записували на диктофон, що лежав на столі. Один із тих, що стояли позаду, нотував щось у блокнот. Кулькова ручка порипувала, торкаючись паперу.
— Моя сестра Леся бачила, — нарешті відповів хлопець.
Згадавши про сестру, зовсім розклеївся й заплакав. Гарячі краплі стікали щоками й змочували потріскані обвітрені губи. Істерика насувала, наче штормові хвилі, збиваючи думки в суцільну мішанину. Що тепер буде з ним? Що буде з Леською?
— А потім він хотів убити маму! — скрикнув Діма. — А ще Лада...
— Собака?
Раптом заголосила Анжела:
— Вітя точно б мене забив, якби не мій синочок!..
Слідчий навіть голови не повернув у бік жінки, натомість продовжував допитувати її сина. Він не реагував на емоційний стан затриманого та його побитої й наляканої матері. Просто ставив належні питання спокійним голосом.
— Звідки зброя?
Хлопець усе ще схлипував.
— Звідки зброя? — голосніше повторив слідчий, піднявшись зі стільця та впираючись руками в стіл. — Украв? Купив?
Діма покрутив головою й розтер рукавом сльози й шмарклі по всьому обличчю.
— Ні? — уточнив слідчий, напосідаючи.
— Не купував і не крав.
— Звідки ж у тебе пістолет?
Водночас тривала експертиза зброї. З хвилини на хвилину мали піднести висновки — скільки разів стріляли з пістолета, чиї відбитки на руків’ї, на кого зареєстрований, якщо взагалі зареєстрований.
— У знайомого позичив.
— Коли ти спланував убивство Віктора Волошина?
— Я не планував! — заперечив Діма.
Слідчий демонстративно зітхнув, намагаючись не відволікатися на синхронні плачі матері підлітка-убивці, відкинувся на спинку стільця, подав знак говорити Новаку. Той зробив крок уперед, поклав руку на плече наляканій дитині та майже зі співчуттям сказав:
— Хлопче, ми дуже хочемо тобі допомогти.
Діма стрепенувся, підняв очі. Новак розтягнув кутики губ у приязній посмішці:
— Але й ти маєш нам допомагати. Бо, якщо відверто, твоє становище геть кепське. Ти мав зброю, суд розцінить це як сплановане, умисне вбивство. Підеш на десять-п’ятнадцять років у колонію по сто п’ятнадцятій[10]...
10
115 стаття Кримінального Кодексу України (умисне вбивство).
Карається позбавленням волі на строк від семи до п’ятнадцяти років.