Майже одночасно десь за парканом виразно і протягло рипнули двері. Минуло кілька хвилин, і Вигилярний відчув погляд. Хтось дивився на нього крізь затулене темним скельцем вічко.
— Я до професора Гречика, — повідомив гість. — Я не помилився, він справді тут живе?
— А ви, перепрошую, з якою до нього бідою? — голос з-за паркану належав немолодій і, можливо, не зовсім тверезій людині.
— Я Вигилярний Павло Петрович, — прибулець встромив у щілину між дошками картонний прямокутник візитки. — Якщо ви професор Гречик, то, значить, це ви зі мною говорили по сотовому. Чотири дні тому, у понеділок. Пам'ятаєте? До речі, там на візитці усі мої дані.
— Дані, кажете? — Вигилярному здалось, що невидимий співрозмовник підсміюється. — Ну-ну, подивимось на оті ваші дані…
Візитку неквапом втягнули до щілини. Ще хвилини зо дві — і хвіртку відкрили. За нею стояв череватий добродій років п'ятдесяти-п'ятдесяти п'яти у плямистих шортах і футболці з подірявленим коміром. Окуляри-«хамелеони» з'їхали на кінчик його спітнілого носа, відкривши зморшки та набряки навколо перенісся і мутний погляд вибляклих очей. Нижню частину обличчя добродія вкривала розвинута неголеність.
«Значить, мені не брехали. Він від вівторка у запою», — підсумував свої спостереження Вигилярний.
— Це наша лаборантка дала вам цю адресу? — запитав добродій. — Бо я, здається, запрошував вас на кафедру… Сюди я вас не запрошував.
— Ні, це не лаборантка. Я маю власні джерела інформації, — Вигилярний намагався, щоби його усміх був якомога нейтральним. — Прошу вибачення за настійливість, але я приїхав з іншого міста і, на жаль, обмежений у часі. На кафедру я заходив двічі, там вас не було, а ваш сотовий не відповідає. От я і насмілився…
— Лаборантка! — власник плямистих шортів насуплено подивився кудись у безмежжя небесного вирію. — Це вона. Я знаю. У понеділок їй вуха повідкручую. Звідусіль старому капостять, звідусіль. Он, бачили, як малолєткі мені паркани обмалювали?
— Я зауважив. Найсправжнісінький вандалізм. Так дозволите зайти, Геннадію Романовичу?
— Ну заходьте, — злагіднів Гречик. — Якраз складете мені компанію. Ви, Павле Петровичу, перепрошую, яке віскі вживаєте? Односолодове чи купажоване?
— Бурбон.
— Бурбон? — черево професора затряслося від сміху. — Ніколи такого не кажіть. Бурбон не віскі, це дешева кукурудзянка. Бурбон п'ють мужики, — у цьому слові він зробив наголос на «у». — Мужі (цього разу наголос був на кінцеве «і»), які себе поважають, молодий чоловіче, п'ють ірландське. Самодостатні і доброї слави мужі, а не мужики! Не забувайте про це. Не варто про це забувати.
— Як скажете, — Вигилярний втягнув живіт і протиснувся між професорським черевом і краєм хвіртки.
— Так і скажу, — Гречик показав пальцем углиб двору. — Бачите альтанку під горіхами? — запитав і сам відповів на своє запитання: — Бачите. Там і чекайте на мене. Я зараз підійду.
Не встиг Вигилярний роздивитись споруди професорського маєтку, як той повернувся. На грубо збиті дошки стола виставив гранясті стакани, пляшку Tulla-more Dew, кухоль з льодом, тарілку, наповнену пластівцями пармезану, і крихітну піалку з оливками. Піалка виглядала на старовинну й коштовну. Червоно-зелені павичі, намальовані на тонкій порцеляні, гордовито дивились кудись за обрій золоченого обідка.
— От тепер, Павле Петровичу, ми маємо основу для розмови, — констатував Гречик. — Маємо твердий фундамент. Адже розмова двох поважних мужів повинна рухатись до мети. І не просто рухатись, а рухатись впевнено і чітко.
— Це з Софокла?
— Софокла? — здивовано перепитав Гречик. — Можливо. Все можливо. Як там у вас в Одесі?
— Спекотно. Так само, як і тут.
— Глобальне потепління, кажуть. А насправді — кліматичне оскаженіння.
— Щось таке, — погодився гість.
— Ви мені вибачайте, Павле Петровичу, що я вас відірвав від роботи, покликав сюди. Я прочитав вашу статтю про знахідку у масонському архіві. Дуже цікава стаття, несподівана… — Гречик наповнив стакани, докинув до них льоду. — Хто б міг подумати! Масонські архіви в Європі вже відкривають науковцям… — черевань похитав головою. — Давайте вип'ємо за нашу з вами зустріч. Дай Боже!