— Спіш, тєтєря?
— Нікак нєт, ваше благародіє! — перетягнутий стрічками солдат вистрибнув з буди і виструнчився во фрунт перед ротним офіцером.
— Что ета там за тєлєга? — .:Т показав на віз.
— Вєртєп, ваше благародіє!
— Какой єщьо вєртєп?
— Рєкомий «Алімбус», ваше благародіє! Странствующіє камєдіанти. С ярмаркі єдут.
— С какой ярмаркі?
— Нє магу знать!
— Дурак.
— Так точна, ваше благародіє! Дурак!
.:Т дивився услід возу, аж поки скрипіння
його коліс стишилось
і назавжди зникло
у непроглядній
перспективі.
Івано-Франківськ, 2010–2011 pp.
Перше прочитання. Гра з історією (Післямова)
Таємниця людських табу і ритуалів, походження і призначення містичних вірувань, технік і міфів, соціально-психологічні механізми, які формують їх тривання та переродження, — кому з незчисленної кількості дослідників вона насправді відкрилася? І які сили створили сценарій великої людської драми? — запитували себе Платон і Екгардт, Гессе і Гете, Адлер і Юнг, Шпенглер і Бубер, Генон й Еліаде, Малевич і Магрітт, Борхес і не тільки вони.
Існує чи не єдина територія для проговорювання найсокровенніших думок щодо цієї загалом найпроблематичнішої тематики — художня література з усім її арсеналом мистецьких містифікацій і провокацій. Як стверджував Курт Воннегут, письменники — це особливі клітини суспільного організму, еволюційні рецептори. Бо люди насправді завжди прагнуть вийти за рамки гетто, яке собі створюють не без допомоги впливових суспільних інституцій (церква, університети), навіть не усвідомлюючи мотивів своїх пошуків і координат, в яких їх здійснюють.
Експерименти з новими ідеями — прерогатива письменників, які ці ідеї артикулюють, репрезентують суспільству, а заодно й засоби реагування на життя через символи. «Не думаю, що наші дії контролюються зверху», — багатозначно підсумував своє бачення ролі письменника К. Воннегут (текст інтерв'ю з ним був опублікований понад 40 років тому). Чи був в українській літературі автор, тексти і життя якого перевернули свідомість читача, не лише українського, і сміливо увійшли до «королівської бібліотеки» європейської літератури, як свого часу «Коханець леді Чаттерлей» Лоуренса, «Лоліта» Набокова, художня правда яких не обмежується перверзіями, а визнання — скандалом? В українській історії і в її літературі був такий автор, творчість і життя якого оповиті містичним ореолом — людини не від світу сього, стоїка, філософа, поета, або просто мудреця, який народжується раз на тисячоліття.
«Григорій Сковорода був дивним чоловіком… маючи за плечима десь близько тридцяти шести років, Сковорода починає вести життя „інока в миру“, — зауважує у своєму дослідженні «Від бароко до постмодерну: есеї» Леонід Ушкалов. — Він одягається зі смаком, але дуже просто, їсть тільки плоди і молочні страви, та й то аж після заходу сонця, спить не більше чотирьох годин на добу, уникає жіночого товариства». Образ Григорія Сковороди у шкільних підручниках з літератури радше нагадує «іконний глянець», аніж «живого чоловіка», який прагнув не бути полоненим епохою, впійманим світом, а свою смерть зустрів без зайвих коментарів і пояснень: самотужки викопав «останню могилу» й у ній попросив поховати себе. Сам склав і знамениту епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав». Глибоко символічно світ усе-таки Сковороду «впіймав» — посмертно: Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень із його зображенням на аверсі.
Сковорода став легендою ще за життя, про яке широкій громадськості насправді мало відомо, попри те що визнані науковці (Д. Чижевський, О. Пахльовська та ін.) вже демонтували «народницький міф» про нього — простака з флейтою, акцентували європейськість його мислення. На думку Чижевського, саме зі Г. Сковороди розпочинається історія української філософії: «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей не помічаємо аж до Сковороди. Уся попередня українська мисленнєва традиція є більше історією навчання філософії, ніж історією філософії». Однак для всіх суспільних міфів настає час руйнації чи переродження. В Україні їх реконструкторами частіше є не науковці, а митці. У такій ролі постає і роман-апокриф Володимира Єшкілєва «Усі кути Трикутника» — смілива спроба «вловити» те, що дозволено художній літературі.