На сидінні лежала брошура. Я взяв її подивитися. Це була програма фестивалю: з одного боку перелічено всіх гостей, а з іншого — зазначено розклад заходів. Я жахнувся, усвідомивши, що для учасників фестивалю планові екскурсії поза потягом — подорож кришталевими водами ущелини Кетрін і піші прогулянки червоною землею Аліс-Спрінгс — замінили «спілкуванням» на борту. Хоча, здається, екскурсію до підземного міста Кубер-Педі, де видобували опали, залишили, і це було хоч якимсь полегшенням.
Я сканував імена й намагався їх запам’ятати. Я вже стикався з Вольфгангом, чия біографія мала стільки літературних регалій, що в ній навіть не знайшлося місця для фрази «він живе в Блакитних горах зі своєю партнеркою та двома собаками». Натомість вона містила такий щільний список нагород, що довелося зменшити шрифт, щоб умістити інформацію про нього. Я знав роботи Генрі Мактавіша. Іншими трьома були Ліза Фултон, яка писала юридичні трилери, Алан Ройс, який писав криміналістику, і С. Ф. Мейджорс, яка писала психологічні трилери й жила в Блакитних горах зі своїм партнером і двома собаками.
— Можеш споглядати краєвид, — мовила Джульєтт. Вона нишпорила під вікном, поки не знайшла засув, і підняла столик, опущений до стіни. Жестом фокусника показала на нього:
— Та-дам! У тебе жодного шансу не написати цієї тисячі слів.
Навіть її гарний настрій не зміг розвіяти мого смутку, але я оцінив її спробу підбадьорити мене, і, щоб продемонструвати готовність до роботи, дістав ноутбук із блокнотом і поклав їх на столику. Джульєтт сіла ближче до входу й узялася гортати сигнальний примірник нового психологічного трилера С. Ф. Мейджорс, на який її попросили написати відгук. Скидалося на те, що вона навмисно хотіла відгородитися від розмови зі мною, тож я зрозумів натяк і відкрив свій блокнот.
Якщо відверто, нотаток у мене було мало. Я вивчив усі правила успішної детективної літератури, втім не мав сюжету чи персонажа, до яких їх можна було б застосувати. Минулого разу я просто записав, що сталося. Тепер же доведеться все придумувати власним — борони Боже — мозком. Єдине, що я написав у своєму блокноті, — це примітки щодо структури роману: що та на якій кількості слів має статися в кожному розділі.
Список вийшов таким:
10 000 слів: знайомство з персонажами, жертвами й підозрюваними.
20 000 слів: дослідження мотивів (примітка: 90 % підказок, щоб розкрити злочин, уже є).
30 000 слів: УБИВСТВО.
40 000 слів: ідентифікація підозрюваних, розслідування, опитування свідків.
50 000 слів: хибний слід + розвиток персонажів (любовна лінія?).
60 000 слів: друге вбивство.
70 000 слів: кульмінація (має містити момент УСЕ ВТРАЧЕНО).
80 000 слів: таємницю розгадано.
Я розбив структуру на менші частини з надією, що так вона здаватиметься не такою страшною. Коли Симона востаннє поцікавилася моїм прогресом, я був достатньо впевнений, щоб надіслати їй усе електронною поштою. Вона відповіла там же: «Чудова ідея! Повертаємося до основ». Тоді це здалося радше підтримкою, аніж критикою, якою, ймовірно, насправді й було. А тепер мій список лише нагадує про обсяг слів попереду. Вісімдесят тисяч тих надокучливих штукенцій. Для них довелося б проїхатися сотнею поїздів.
Я глибоко вдихнув, перегорнув на нову сторінку й написав: «Місце дії: потяг».
А під цим додав: «Уже було». Банально.
Якщо вам цікаво, зараз у нас трохи більше аніж шість тисяч слів, тож у мене лишилося три з половиною тисячі, щоб переконатися, що ви зустрілися з усіма, з ким потрібно: із жертвами, убивцями й підозрюваними. Але натомість я марную час: пишу про те, як дивлюся на порожню сторінку й непокоюся, що марную час. Потрібно просто почати. Жодних зволікань.
Мій телефон задзвонив.
Швиденько додам: якщо ви очікуєте, що цей сиквел ряснітиме персонажами з попередньої книги, то цього не буде. Розумію: зручно й захопливо, коли всі улюблені персонажі повертаються в сиквелі, але це реальне життя. Як неправдоподібно було б, якби всі мої родичі, що вижили, знову опинилися в центрі чергової таємниці вбивства? Не пощастило — або ж пощастило, якщо звернутися до чекової книжки Симони, — що це сталося двічі зі мною, не кажучи вже про решту родичів. Я в добрих стосунках зі своєю колишньою дружиною Ерін, але ми зараз більше випадкові знайомі, ніж пара, що розкриває злочини. Моя мати Одрі, вітчим Марсело та зведена сестра Софія навряд чи були б у захваті від перспективи сидіти в поїзді цілий тиждень. Насправді вони зараз в Іспанії на весіллі. Чесно кажучи, якби вони не заперечували проти того, щоб зробити мені послугу, й натрапили на вбивство там, я міг би використати цю поїздку для нового роману й заодно списати з податків витрати на подорож як професійні.