Джаспер плакав:
— Це було не для мене, Гаррі. Не кажи цього.
— Я кохаю тебе.
— Не кажи цього.
— Я кохаю тебе, — промовила вона. Я достатньо дивився в очі вбивцям, щоб упізнати цю мить. Їхні очі майже фізично втрачають блиск. Це наче прокинутися з коми. — Джаспере? Я тебе кохаю.
— Гаррієт… я… я… — Джаспер ледве міг говорити. — Я навіть не впізнаю тебе.
Рух був незначним, але я побачив, як сухожилля на руці Гаррієт згинаються, і знав, що вона ось-ось використає пляшку. Я кинувся вперед. Гаррієт побачила і штовхнула Симону на мене, що в крихітному коридорі було схоже на переможний удар у боулінгу: усі впали. Гаррієт пірнула у двері між вагонами.
Ми розплутали свої ноги й руки. Гетч стогнав і тримався за зап’ястя. Симона мала добрий вигляд: кров на її шиї розмазалася, а нова не витікала. Вона відштовхнула мене.
— Зі мною все гаразд, — прогарчала. — Зупини її.
Я кинувся до вагона-ресторану, Джаспер біг позаду. Тут було порожньо.
— Куди вона, в біса, збирається подітися? — запитав Джаспер.
Із сусіднього вагона долинув звук розбитого скла, який супроводжувало виття вітру, що увірвався в потяг. Ми кинулися туди й побачили листя, що тріпотіло в повітрі, і скло, розкидане на ковроліні під найближчим вікном. Я висунувся назовні й помітив, як нога Гаррієт зникає за краєм вагона. Вона піднялася драбиною, яка була зовні кожного вагона. Я озирнувся на Джаспера і вказав на дах. Вітер шумів, як торнадо, у наших вухах.
Гетч, хитаючись, зайшов у двері позаду нас. Він притискав до грудей поранене зап’ястя. Поплескав мене по плечу, простягнув свій шокер. Він не зміг би піднятися по драбині. Я кивнув і вказав углиб вагона, де запам’ятав табличку: «ЩОБ ЗУПИНИТИ ПОЇЗД, ПОТЯГНІТЬ ЗА ВАЖІЛЬ».
Я вже значно перевищив бажану кількість рухомих транспортних засобів, нагорі яких мав стояти (ідеальне число, звісно, дорівнює нулю). Але, і на моє особисте розчарування, і на розчарування тих, хто зніматиме фільм за цією книгою на жорсткий бюджет, удруге за день я висунувся з вікна.
Я швидко піднявся драбиною, адреналін маскував біль у досі закривавлених кінчиках пальців. На даху я ледве міг відкрити очі проти вітру. Гаррієт мала вигляд розмитої плями, хоча й була лише за кілька метрів від мене, згорбившись наче кішка. Вітер відштовхував мене, а черевики ковзали по рифленому даху. Ось чому Гаррієт присіла: я ловив забагато вітру. Я опустився на живіт і прослизнув уперед.
Відчув, як мене постукали по щиколотці, й озирнувся: драбиною піднявся Джаспер. Я міцно стиснув електрошокер, притискаючи його до даху, поки підтягував себе вперед. Здавалося, поїзд зовсім не сповільнився. Скільки часу потрібно, щоб потягнути за важіль? Гадаю, Аарон теж був на зв’язку з машиністами по радіо. Але я збагнув, що тисяча чотириста тонн миттєво не зупиняються.
Раптом щось ударило мене в зап’ястя. Попри вітер я бачив достатньо, щоб розгледіти черевик, — і електрошокер полетів, перекочуючись, по даху. Хотів би я сказати вам, що він забалансував на краю, небезпечно звисаючи, тож можна було простягнути руку й схопити його в ідеальний момент, але, хоча в трилерах часто містяться сцени успішних бійок, у цій книзі є одна річ, якої немає в більшості з них: фізика. Електрошокер хитнувся і впав із поїзда.
Я хапав повітря перед собою, сподіваючись схопити Гаррієт. Мої очі звикли до вітру, і її розмитість набувала форми. Здавалося, вона обернулася. Насправді ж я міг добре її бачити, щоб спостерігати, як вона підняла розбиту пляшку й втиснула її мені в плече.
Кровотеча почалася негайно й була серйозною. Було відчуття, ніби мені на спину перекинули відро з водою. Я спробував схопити Гаррієт, але зрозумів, що не можу поворушити правою рукою. Відчув, як моя шкіра зморщилася, коли вона витягла з мене пляшку. Побачив, як вона полізла геть. От вам і сцена великої бійки. У голові запаморочилося. Усе, що я міг робити, — це лежма лежати й сподіватися, що вітер не здує мене з поїзда до того, як ми зупинимося.
Я відчув руку на своєму плечі, потім гаряче дихання у вусі. Джаспер, нахилившись близько, сказав:
— Використовуйте моє ім’я. Моє справжнє ім’я.
Потім він рушив уперед. Широко розвів руки, наближаючись до Гаррієт, і вона впустила пляшку. Я не міг почути, що він їй говорив. Вона витерла обличчя тильним боком долоні. І тоді Джаспер зробив свій хід.
Він обійняв її.
Це були міцні обійми, такі міцні, що їхні серця билися одне в одного в грудях. Як у солдата, що прийшов додому з війни. Гаррієт уткнулася обличчям Джасперові в плече. Можливо, на мить вони забули про все навколо: вітер, кров, смерть, біль. Вони просто трималися одне за одного.