• Брюнетка із зачіскою «боб», у блузці, прикрашеній орнаментом із локальної флори, грала на телефоні, затиснута в кутку диванчика за столиком грубих старших дамочок, і намагалася не звертати на них уваги. За зусиллями, яких вона докладала, щоб тримати себе в руках, я визначив її як письменницю: Ліза Фултон — шляхом виключення.
Кава:
• Енергійний чоловік із худорлявими руками й ногами, віком за сорок, через згорблені плечі схожий на айтівця або черепаху, чию голову от-от проковтне панцир, оглядав вагон, указуючи якійсь жінці на кожного письменника. У тої було кучеряве волосся, зібране в пучок; два кучері спадали обабіч щік, наче рамка для картини. Я припустив, що це його дружина приблизно одного з ним віку. Вона люб’язно, але без особливого зацікавлення кивала, наче чоловік пояснював їй передісторії персонажів із «Зоряних війн». Я легко з ним визначився й додав його до категорії фанатів.
• Жінка, яка виглядала надто молодою, щоб насолоджуватися такою подорожжю чи хоча б дозволити її собі, ліниво помішувала своє капучино й читала примірник «Мізері» Стівена Кінга в м’якій палітурці. Спочатку я припустив, що вона студентка університету, але вирішив, що просто здається молодшою за свій вік, і зупинився на думці, що вона, ймовірно, дипломована піарниця, оскільки вибрала припустимий для роботи безалкогольний напій і вдягнула футболку із шотландським прислів’ям «Сліпому коневі — що кивок, що підморгування…», що безпосередньо асоціювало її з романами Мактавіша про детектива Морбунда.
• Невисокий кремезний чолов’яга в кольорових підтяжках, безумовно письменник, судячи із чудернацького вбрання й того, що він писав у блокноті, був, найімовірніше, Аланом Ройсом.
І до жодної категорії не належав Вольфганг, який стояв на самоті в маленькій ніші біля барної стійки. Він тримав келих криваво-червоного вина й постійно із сумом вдихав його аромат.
Я помітив, як Джульєтт обережно несла до нашого столу дві чашки кави, що брязкали одна об одну. Із решти гостей, на яких очікували, не спромоглася прийти Симона — зустрічі й вітання не були в її стилі, — через що для Джульєтт не мало сенсу приносити її шарф. Я також не зміг побачити Генрі Мактавіша. Був упевнений, що Алан Ройс і Ліза Фултон — це ті, хто тримався осторонь, по одному-двоє, і хто, як і я, мав вираз обличчя, наче водночас оцінював решту присутніх і намагався вирішити, чи є ще час зійти з поїзда.
Боюся, тут я порушу власне правило. Такі детективні романи, як цей, чесні лише тоді, коли всі карти викладено на стіл від початку, так би мовити, а я не зумів належним чином представити всіх до свого самонакладеного обмеження в десять тисяч слів, які ось тут уже всі використані. Бракує ще когось важливого.
Я відчув на своєму плечі руку.
— Ваша книжка вдалася, — сказав чоловік років за шістдесят, не велетень, але достатньо високий, щоб нависнути наді мною, поки я сидів у гобітовому кріслі; той самий, який поплескав себе по кишенях, коли вийшов із купе. Він був ошатно вбраний у смокінг і шкіряні черевики, мав розстебнутий комір на сорочці, послаблену темно-синю шовкову краватку-метелик і нетутешній акцент — англійський. Він говорив із переконанням, що гучність дорівнює значенню. Що для чоловіка, який, здавалося, вважав усе сказане ним важливим, означало «голосно».
Я збагнув, що люди іноді говорять про те, як ваша книга вдалася, коли не хочуть робити прямий комплімент. Це звучить як комплімент, але це лише спостереження. Є різниця, наприклад, між «який гарний вигляд ти сьогодні маєш» і «я чув, що ти модель».
Мені не сподобалося, як він це сказав — майже глузливо, з насмішкою.
— Дуже приємно, що вона знайшла свою аудиторію. — Я вибрав смиренність у відповідь на його агресію. — Перепрошую, — простягнув руку, — гадаю, ми ще не знайомі.
— Вас веде Симона, так?
— Ернест, — представився я, щоб не здаватися власністю Симони.
— Так. Ернест. — Він ніби погоджувався, що моє ім’я насправді було таким. Обвів поглядом вагон, бурмочучи. Його фрази мали здатність накладатися одна на одну, втрачалися ланки між думками та словами: його мовлення нагадувало текст першої чернетки. — Гарні обсяги продажу. Добре опубліковано. Її тут немає?
Я зрозумів, що чоловік дивиться на блакитний шарф, накинутий на порожнє сидіння. Він його впізнав.
— А! Ні, ми мали це повернути.
— Гаразд. Тож поки я тут… — Він зробив паузу, нахилився і стишив голос. — Слухайте, я хотів би скористатися нагодою, щоб перепросити за нашу маленьку… нечемність.