Аарон далі перелічував цифри, і я швидко збагнув зі згорблених спин і зосередженого погляду деяких гостей, що друзяки-фероеквінологи Енді вважали цю нудну тираду про дані неймовірно захопливою.
— Упродовж нашої подорожі завдовжки дві тисячі дев’ятсот сімдесят дев’ять кілометрів ми сподіваємося використати сімдесят п’ять кілограмів білого морського окуня, шістдесят два кілограми сиру й понад тисячу пляшок вина, — останнє викликало скромне захоплення серед галасливих пенсіонерів, — і приблизно сорок тисяч літрів пального.
У відповідь на це знову пролунало бурмотіння від безперечно вчених експертів із пального, потрібного для такої подорожі, цього разу з ноткою недовіри (це було просто визначити за пониженням шепоту на пів тону): «Я припускаю, що вони могли б зробити це і за тридцять дев’ять тисяч літрів, якби оптимізували двигуни».
— Сподіваюся, вони користуються купонами на знижку, — прошепотіла Джульєтт, нахилившись уперед.
Я гигикнув, і це привернуло до нас увагу Аарона, а отже й решти присутніх.
— Чи було у нас запитання? — Бортпровідник щиро мав це на увазі й не хотів змусити нас ніяковіти, але всі голови обернулися до нас.
Щоки Джульєтт спалахнули.
— Ой, вибачте. Просто жарт.
Коли Аарон продовжив ніжно нам усміхатися, вона додала:
— Я просто подумала, що вам стануть у пригоді купони… на пальне… Чотири центи за літр на сорок тисяч літрів… це солідна знижка.
Ніщо так не вбиває жарт, як надмірне пояснення. Кілька гостей посміялися, але я помітив одного пасажира, який ошелешено дивився на нас, наче обурився, що ми наважилися пожартувати про щось таке важливе, як кількість пального.
Поштовх вагона врятував Джульєтт від будь-яких подальших принижень. Труснуло так сильно, що ті, хто стояв, на мить втратили баланс і похапалися за спинки найближчих сидінь. Усе супроводжував скрегіт — пробуджувалися тисяча чотириста тонн металу. У вікнах поповзли краєвиди.
— Гадаю, це був мені знак завершувати, — сказав Аарон. — Лише одне застереження: час від часу ви можете бачити дим. Він може бути далеко, а може виявитися ближче, ніж хотілося б. Не панікуйте. Ці лісові пожежі природні, хоча, чесно кажучи, їх запалюють навмисно.
Це викликало легку паніку, на яку бортпровідник, очевидно, і сподівався, і він усміхнувся:
— Вірите чи ні, але наш маленький палій — пташка. Коршун, якщо бути точним. Вони вишукують лісові пожежі та збирають палаючі палиці, щоб перенести й кинути їх на ділянки із сухою травою. Щойно ті загоряються, коршуни полюють на гризунів, які втікають. Отже, не варто хвилюватися, коли побачите вогонь, — хіба що на борту поїзда!
Аарон жестом показав на вагон-ресторан.
— Сніданок подадуть, коли вам зручно.
Найголодніші швидко встали, але я був радий хвилинку посидіти. Тепер, коли ми рушили, мене злегка охопили чари подорожі. Дивлячись, як дротяні огорожі вокзалу Берріми промайнули повз і змінилися незайманим блакитним небом та яскравою зеленню, що розрослася в дощовий сезон мусонів, слухаючи розмірений стукіт коліс, що котилися коліями під нами, смакуючи гарячу каву, я мав зізнатися, що відчув магію. Я почувався шикарно.
Насправді я був майже зачарований. Мені знадобилося ще принаймні п’ятнадцять хвилин, щоб згадати: мушу запитати Джульєтт, що саме вона приховує про Ваєтта Ллойда.
Розділ 6
— Одна зірка?!
Від люті я ледь не кинув телефон через стіл, наче він був розпеченим вугіллям. Я щойно відкрив інтернет-браузер. На екрані висіла сторінка моєї книги «Усі в моїй родині — вбивці» на Goodreads, із новим опублікованим відгуком. Той був із маленькою червоною зірочкою. Тільки з однією.
— Одна клята зірка?! Що він собі думає?
— Ерне, — м’яко сказала Джульєтт, — гадаю, ти надто гостро реагуєш.
Я озирнувся. Кілька людей підняли голови від своїх сніданків та обернулися на мій емоційний спалах. Вагон-ресторан був обладнаний дюжиною (чи близько того) чотиримісних столиків із відкидними сидіннями. Білосніжні скатертини й відполіровані срібні столові прибори виблискували в променях сонячного світла, що пробивалося крізь панорамні вікна, а стелю оздоблювали нефритово-зелені світлодіодні стрічки. Я помітив, як Генрі Мактавіш снідає в дальньому кутку з Ваєттом і — що дужче мене розлютило — Симоною. Усі схилилися над столом: спини згорблені й нагадують крила грифа. Ця поза призначена виключно для інтриг.
Я намірився підвестися, але Джульєтт торкнулася моєї руки й багатозначно кашлянула. Я простежив за її поглядом і вразився, побачивши, що схопив лівою рукою ніж. Таке було радше рефлексом — схопити щось поблизу, коли підводишся, — але це так мене здивувало, що я з брязкотом впустив ножа.