— Він розставив нас рядком, — сказав я ще до того, як перевірив рейтинг Вольфганга. Він отримав, як я й очікував, двійку.
— «Божественно», — продекламувала Джульєтт, стоячи поруч зі мною.
— Читається як п’ятірка, — сказав я. «Божественно» було дивним словом для компліменту в огляді з двома зірочками. Хіба що контекст був «Я краще богові душу віддам».
— Сумніваюся, що Вольфганг це бачив, — сказала Ліза. — Серйозні письменники не так багато зависають в інтернеті, як ми. На вашому місці я б не казала йому.
Ми із Джульєтт кивнули на знак згоди. Нікому не потрібне схвалення сторонніх людей, коли маєш лаври й нагороди. Вольфганг писав книжки, які не перепрошували й не задовольняли читачів, ніби казав: якщо його твори для тебе заскладні (а для мене так і було), це твоя особиста провина.
— А рейтинг не такий і справедливий, еге ж? — уїдливо мовив Алан, повертаючись до Лізи. — П’ять зірок? Та ну? — Він зрозумів, що сміється сам, і прикусив язика. — Що? Ти завжди була його улюбленицею.
Ліза мала такий вигляд, ніби збиралася вдарити його, перш ніж Джульєтт втрутилась і розрядила ситуацію.
— Це не змагання. Це навіть не думка критика. Просто один чолов’яга сидить за клавіатурою і намагається з вами погратися — на що ви всі, до речі, клюнули. Це просто безглуздо.
Щоб ви знали, це не зовсім безглуздо. Я уточнюю, бо саме так думав тоді й навіть зараз, описуючи все це знову — хоча і з інших причин, — дотримуюся цієї позиції.
— Мене це не турбує, — нарешті погодився Алан. — Він може поставити мені й одиницю, я все одно про це не хвилююся. Відгук на книзі набагато важливіший, ніж онлайн-огляд.
— Він напише вам відгук на книгу? — На власний подив, я неправильно зробив наголос, і Алан похитнувся.
— І що саме ви маєте на увазі під цим?
Я м’яко пояснив свою думку:
— Я думав, що Мактавіш не пише відгуки на книги, от і все.
— А він і не пише. — Алан тепер мав самовдоволений вигляд дитини, яка знала таємницю. — Якщо він не винен тобі послугу.
Принесли їжу, що перешкодило йому далі розвивати цю тему, і ми відійшли від гри в змагання. Я швидко поїв. Моя соціальна батарейка не давала стільки ж енергії, скільки сорок тисяч літрів пального давали поїзду. Я боявся, що зарано використав забагато сил, маючи справу з балаканиною Ваєтта Ллойда й его Алана Ройса. Я хотів повернутися до свого купе й знову відчути магію подорожі на самоті, хоча Ліза здалася мені людиною, яка заслуговує на те, щоб її пізнали трохи краще.
— Мені дуже сподобалася ваша книга, — сказала вона, коли ми зібралися піти. — Про те, що сталося в горах. Сповнена поваги до тих людей. Над чим ви зараз працюєте?
Якщо вам здається, що вираз «сповнена поваги» не часто використовують для опису мене, ви маєте рацію. Ліза зверталася до Джульєтт. Я відчув приплив сорому. Я так хвилювався через те, чи впишусь у середовище письменників, що навіть не подумав як почувається Джульєтт, не беручи участі у фестивалі, або наскільки вона заслуговує на те, щоб до неї ставилися як до письменниці в її власному світлі, а не як до моєї тіні. Щойно Ліза саме це й зробила. Я сказав сім письменників, пам’ятаєте?
— О, — відповіла Джульєтт, — я розриваюсь між кількома ідеями…
— Чекає на свою наступну пригоду, — закінчив я і стиснув її руку.
— Щось таке. — Тепер я можу сказати вам, що усмішка Джульєтт була вимушеною, хоча тоді цього не зрозумів.
І все ж Джульєтт, зігріта компліментом Лізи, поверталася до нашого купе веселою. Я ж був більше замислений: волочив ноги й намагався перетравити деталі й події цього ранку. Не лише через Мактавіша, оцінку й відгук, товариські стосунки Симони з ним і Ваєттом і загалом своє обурення, що четверо письменників за одним столом не можуть не конкурувати, а й тому, що блокнот Алана Ройса мене дратував.
Здалося дивним, що він мав список усіх, хто вирушив у подорож. Чому він записав усі наші імена, який вигляд ми мали? Звісно, дехто з письменників нашкрябує все як саме собою зрозуміле, але це здалося надмірним, певним. Навіщо робити такі нотатки? Він писав книгу про мандрівку? Я усвідомлюю, що це лицемірство, бо сам зараз пишу про подорож, але я принаймні дочекався, поки хтось помре, щоб почати. Я не міг позбутися відчуття, що це було чимось більшим, ніж просте конспектування.
Здавалося, він знав: ось-ось щось станеться.