— Поява дитини не вибила вас із колії? Я так розумію, незабаром після свого дебюту ви стали самотньою мамою? Народження книжки й малюка в один рік. Мабуть, було важко.
— Гадаю, ви не стали б таке запитувати в самотнього тата. — Ліза навіть не намагалася зобразити усмішку. — Я б обговорила це питання з іншими учасницями цієї панелі, але, здається, я тут така єдина, запрошена для галочки. Соромно, ми ж бо маємо триматися разом.
Мейджорс зрозуміла натяк.
— Це гарна нагода перейти до нашого наступного гостя. Ернесте Каннінґеме, гадаю, ви дещо відрізняєтеся від Лізи: не думаю, що хтось чекає на вашу наступну книгу.
Ця образа засліпила мене, і я витримав паузу, щоб заспокоїтися.
— Гм… Ну… Гадаю, людям достатньо сподобалася моя перша книга. Сподіваюся, вони прочитають і другу.
Мейджорс удавано засміялася.
— Авжеж, авжеж. Я просто мала на увазі, що ми всі сподіваємося, вам не доведеться писати ще одну книгу. З огляду на те, що минулого разу сталося з вами і, що важливіше, з тими, хто вас оточує.
— Ой, вибачте, — пробурмотів я. Почувся гучний кашель, і я побачив, як із натовпу піднімається клубок диму, напевно із запахом чорниці. Під ним Симона поплескала тильним боком руки під підборіддям, а вказівним пальцем іншої — провела лінію від кутика губ по щоці. Вона давала мені знак тримати голову вище, голосніше говорити й більше всміхатися. Однак сторонньому спостерігачеві могло здатися, що вона проводить собі пальцем по горлу. Я додав трохи енергійніше: — Авжеж, я б геть не хотів пройти через це знову. Особливо за такі самі гонорари!
Навіть Симона на це всміхнулася. З полегшенням я розслаблено поринув у розмову:
— Та я все одно пишу. Працюю над романом.
— Удачі вам, — сказав Вольфганг тим не-достатньо-тихим голосом, за якого його здивування, що я це почув, мало б бути цілком удаваним.
— Розкажіть про це.
Я погодився:
— Ніхто не казав, що вигадувати сюжет буде так складно.
— Декому складніше, — відповів Вольфганг, і я зрозумів, що його перший коментар не був іронічним знаком солідарності, яким я його сприйняв.
— Перепрошую?
— Ваша книга. Застрягнути в засніжених горах, серійний убивця. — Він поворушив пальцями, ніби описував сцену з фільму жахів. — Суцільна сенсація. Мерзенна історія, яка, впевнений, добре продається.
— Я тоді про продаж книжок не думав, — сказав я. — Був надто зайнятий спробами вижити. — Це викликало м’який сміх у публіки.
— Чудова відмазка. Реакція натренованої медійної особи.
— Перепрошую, ви мене в чомусь звинувачуєте?
— На фестивалях вітаються бурхливі розмови, але поводьмося ввічливо, — вставила ведуча.
— Це не була образа. — Вольфганг говорив навіть не до мене. Він потурав натовпу, ніби був оповідачем, а я — нещасним клоуном у пантомімі, і з кожним словом від нього віяло праведністю. — Очевидно, що є попит — ось чому письменник, як ви, може продавати багато книжок.
— Що значить письменник, як я? — У мені закипала лють.
— Знавець мистецтва бульварщини. — Він глянув скоса. — Я, звісно, маю на увазі комплімент. Кожному своє.
Мейджорс стурбовано зминала верхній аркуш на планшеті. Вона зробила слабку спробу повернути нашу увагу в потрібне русло:
— Гаразд, я думаю, ми могли б…
— Ні, перепрошую. Мені цікаво, — я обернувся до Вольфганга, — що саме робить мої твори бульварщиною, а ваші — літературою? Ви не можете прийти на фестиваль кримінальної літератури та глузувати з усього жанру, коли все, що ви самі зробили, — це скопіювали Капоте.
Від цього він злегка поморщився.
— Усі книжки — це слова на сторінках, — продовжив я. — Я вкладаюсь у свої твори не менше, ніж будь-хто тут.
— Якщо ви не знаєте різниці між бульварщиною та літературою, це було б правильним визначенням проблеми. — Він схрестив ноги й відкинувся назад, ніби хотів показати, що його відповідь така беззаперечна, що подальшим парируванням він не потуратиме.
— Нема чого соромитися. Ми всі із чогось починаємо, — передбачувано втрутився Алан Ройс.
— Здається, єдина різниця — у тому, чи підписується автор ім’ям без прізвища, Вольфгангу.
Це викликало черговий сміх у натовпі. Від цього Вольфганг так розлютився, що знову сів прямо.
— Ви пишете про кров і кишки так, ніби це розвага. Це огидно. Через п’ятдесят років такі книжки, як ваша, генеруватимуть машини. І звісно, ваша проза дилетантська. Я не єдиний тут, хто так думає.
Він подивився на Мактавіша, який дещо збентежено відвів погляд від фляги, і я зрозумів, що ми помилялися, коли вважали Вольфганга вищим за те, щоб читати відгуки в інтернеті. Мабуть, жодне визнання не зможе залікувати поріз від слів, якими тебе ранив незнайомець в інтернеті. Я вже брав участь у панелях раніше, коли вийшла моя книга, і, звісно, мені знайомі колючі запитання, що час від часу на них ставлять. Але більшість письменників доброзичливі та привітні. Поведінка Вольфганга здалася мені особливо агресивною як для літературної дискусії. Тепер я знав чому. Вольфганг був розлючений тим, що Мактавіш поставив його на нижчий щабель поруч зі мною, і тому тепер намагався утвердитися вище за нашу спільність. Це досі зводилося до его.