— Хочете почути про різницю між бульварщиною та літературою? Між справжнім письменником і просто письменником? Я скажу вам — це прислівники.
— Прислівники?
— Ви їх забагато використовуєте, — глузливо сказав він.
Мені здалося доволі снобістським твердження, що справжні письменники не вживають цілої групи законних слів англійської мови, але тут, зізнаюся, я був надто схвильований, щоб сформулювати це. Я замовк, однаковою мірою збентежений і розлючений.
— Залиш хлопця в спокої, — сказав Мактавіш, здивувавши мене водночас і тим, що став на мій захист, і тим, що, виявляється, справді звертав увагу на цю суперечку. Він користувався мікрофоном, як батько нареченої: невміло, то тримав його надто далеко від рота, так що слова лунали нерозбірливо, то підносив надто близько, і тоді надто різко звучала огидна луна. — У крові й кишках нема нічого поганого. Я впевнений, що все гаразд.
І так само, як спалахує і горить магній — яскраво, але короткочасно, — суперечка завершилася, й ми повернулися до звичного ритму панелі, хоча й не без кількох захоплених перешіптувань публіки, яка вже більше не шкодувала, що пропустила екскурсію до ущелини.
Наступну порцію запитань ставили Вольфгангові: починали з його версії «Із холодним серцем», а потім перейшли до майбутніх робіт. Виявилося, що наразі він не писав нічого нового, а зосередився на «інтерактивній артінсталяції» під назвою «Смерть літератури». Він починав більшість своїх фраз зі слів «Що ж, знаєте…» та «Як вам відомо…» і обговорював впливи на себе філософів, більшість із яких були маловідомими. Мене це дратувало, але я мовчав.
— Це лише трохи літературного снобізму, щоб почати панель, — прошепотіла Ліза мені на вухо. — Не дозволяйте йому зачепити вас.
— Що таке прислівник?
Їй знадобилася секунда, щоб зрозуміти, що я не жартую. У мене було жахливе відчуття, що мій єдиний дружній союз ось-ось розвалиться. Те, що спершу було усмішкою, розтануло на її обличчі. Повільно.
Моралізаторство Вольфганга нарешті скінчилося, і запитання перейшли до Мактавіша. Натовп зацікавлено випрямив спини. Цілком зрозуміло, з огляду на те, що це була одна з його рідкісних міжнародних поїздок: він був тим, на кого люди зібралися тут дивитися. На мій подив, тепер уся увага була на ньому, ніби клацнули перемикачем. Він уже не сидів, напіврозвалившись, на стільці, вдивляючись у чорну дірку своєї фляги. Він ожив: справляв враження розповідями про мрячні шотландські болота, про те, як зростав у бідності та як тяжко йому довелося боротися не лише за те, щоб його книжки публікували, а й за те, щоб його сприймали як серйозного письменника («Можливо, саме тому він і вступився за мене», — подумав я, хоча все ще намагався забути ту маленьку червону зірку). Розказав, як одужував у лікарні після нещасного випадку й боявся, що ніколи більше не писатиме. Нарешті він закінчив тим, як сподівався, що людям сподобається його останній роман про детектива Морбунда — «Настає ніч».
На цьому моменті в залі миттю показалася піднята рука. Це була та дівчина, яку я бачив із примірником «Мізері».
— Наприкінці буде час для запитань, — сказала Мейджорс.
— Просто… — Дівчина так дриґалася, наче їй потрібно було в туалет. — Я сподівалася, що ви більше говоритимете про «Настає світанок», оскільки вона найновіша. До речі, Генрі, вона неймовірна. Мені надзвичайно сподобалося, як ви…
— Дякую, наприкінці буде час для запитань, — повторила Мейджорс із учительською суворістю в голосі, перш ніж звернутися до решти публіки.
— Молода леді має рацію, — перебив Мактавіш. — Я дійсно вважаю обидві ці книжки дилогією. Звісно, «Настає світанок» не матиме жодного сенсу, якщо ви не прочитаєте спершу «Настає ніч», яка цього тижня виходить у новій м’якій палітурці. Існує стільки дат випуску, форматів і країн, за якими треба стежити, що легко заплутатися. Насправді я хочу сказати: просто купіть обидва романи. — Мактавіш пожартував із натовпом, і той нагородив його сміхом.