— Здається, ви мене перехитрили, дівчино, — нарешті відповів Мактавіш. Це була доволі загальна заява, але, очевидно, саме та, яку хотіла почути Брук, оскільки вона із силою клацнула підборами від хвилювання й тицьнула мікрофон назад персоналу, цілком задоволена, що ця мить, яку, мабуть, репетирувала знову й знову, минула саме так, як вона сподівалася.
Коротка ремарка: присягаюся, я не здогадувався, що книгою, яку вона читала в барі раніше, була «Мізері» — у ній психопатичний фанат бере письменника в заручники та змушує оживити мертвого персонажа (вибач, Енді, за спойлер). Це те, що вона насправді читала. Принаймні поки книгу не вкрила блювота. Припускаю, вона викинула її після цього, але, знову таки, беручи до уваги, що це була блювота Мактавіша, я б не залишав примірник біля неї, бо вона могла поцупити його як сувенір.
Мейджорс запропонувала поставити додаткові запитання. Брук, мабуть, віджималася, щоб стільки разів піднімати руку, а Мейджорс робила все можливе, щоб обійти її увагою, але натикалася на млявий натовп. Більшість запитань адресували Генрі, і я геть не заперечував, але Ройс ледь не звивався на стільці в надії, що хтось вибере його. Він ледве не вибухнув, коли чоловік із різнокольоровою бородою — я згадав другий келих невипитого шампанського перед ним — узяв мікрофон і сказав:
— Моє запитання до Ернеста.
Я підніс до губ мікрофон і привітно всміхнувся, очікуючи на запитання.
— Воно просте, — сказав чоловік. Я помітив, що він тут сам, як і за сніданком: сидить у кінці ряду, місце біля нього — вільне. — Ви його вбили?
Неначе за командою, раптовий порив вітру закинув усім нам в очі пекучий клубок червоного пилу. Я взявся струшувати його й водночас збирати докупи думки. Найкраще, що я зміг вимовити:
— Перепрошую?
— Ви вбили його?
Вибачте, що позбавляю вас діалогу, але редакторка зацензурувала мою відповідь, оскільки вона безпосередньо стосується торішніх убивств у горах. Можу вам сказати, що відповів, просто повторивши написане в попередній книзі, формулювання в якій були достатньо узгоджені з юристами, щоб убезпечити мене. Здавалося, усе минуло добре. Ройсові очі були як розпечена лава й постійно дивилися на мене.
Піднялася нова рука.
— У мене є запитання до Генрі. — Це була кучерява дружина з пари, яку я вважав фанатами: більше Дворняг. Вона мала легкий ірландський акцент, інтонація стрибала то вгору, то вниз. Чоловік сидів поруч. Він обережно потягнув її за лікоть, але вона скинула його руку. — Звідки ви берете ідеї?
— Гаррієт, — чоловік спробував примусити її замовкнути, і його щоки спалахнули від збентеження. Як фанат він здавався протилежністю Брук, оскільки Мактавіш, повернувшись до них, викликав у нього паніку.
— Мені дозволено поставити запитання, Джаспере, — твердо сказала Гаррієт.
Мактавіш зупинив сварку коханців, нахилившись уперед і розвівши руки.
— Яке чудове запитання! — сказав він, перш ніж почати добре відпрацьовану відповідь.
Якщо вам цікаво, письменники діляться на дві категорії: «плоттерси», які роблять аутлайн своєї історії перед її написанням; і «пантсерси», які щодня сідають за стіл і не знають, куди їх заведе робота, — піддаються інтуїції. Гадаю, я — трохи і того, і іншого, оскільки, поки переживаю події своїх книжок, не дуже уявляю, що станеться далі, але до того часу, коли я сідаю писати, убивця вже мав порядність розпланувати для мене більшість подій (хоча я б не назвав співавторами вбивць, із якими стикався). Мактавіш виявився «пантсерсом», оскільки заявив, що починає з образу, почуття чи навіть кольору, а тоді дозволяє цьому надихати його щодо того, де Морбунд опинятиметься наприкінці кожної пригоди.
Це була посередня відповідь на посереднє запитання, і я перепрошую, що вам доводиться терпіти всю цю панельну дискусію, наче ви брали участь у такій водночас довгій і банальній розмові, але вважаю, що ви заслуговуєте на належну атмосферу літературної конвенції. І, крім того, у цьому розділі забагато підказок, щоб пропустити навіть, здавалося б, зайвий діалог. Як-от те, що має статися.
Арчі Бенч, виявляється, теж доволі важливий.