— І Гаррієт, правильно? — Це її заскочило. Вона заправила пасмо волосся за вухо. — Я чув, як ви ставили запитання під час панелі. Я не сталкер абощо. Ернест.
— Письменник-прислівник, — сказала Гаррієт. Це був дружній жарт, яким вона виражала згоду з тим, що Вольфганг поводився дещо різко.
— Усе минуло доволі жваво, як гадаєте? — поцікавився Джаспер.
— Це ще м’яко сказано. — Я сьорбнув пива й глянув у вікно на бортпровідника, який піднімав із землі повалений мольберт і чухав потилицю, бо не було вітру, який міг би його перекинути. — Не думаю, що усвідомлював, у що вплутуюсь. — Я засміявся. — Але ж ви гості. Принаймні для вас воно варте витрачених коштів?
— Не сприймайте це особисто, — сказав Джаспер. Гаррієт кивнула.
— Як і з будь-якою хорошою порадою — простіше сказати, ніж зробити.
— Подумайте про це так: Ройса й Вольфганга таке свіже м’ясце, як ви, страшить, бо на полицях не так багато місця. А ви стоїте там, готові станцювати на їхніх могилах. Так би мовити. — Джаспер знизав плечима. — Я вважаю, вони все так бачать.
Такий точний опис міг з’явитися тільки з особистого досвіду. Я ризикнув висловити здогад:
— У якому видавництві ви працюєте? «Джеміні»?
— Насправді він письменник, — відповіла Гаррієт.
— Учасник фестивалю? — поцікавився я.
Джаспер відмахнувся від мого запитання.
— У мене є справи з Ваєттом Ллойдом. Поїздка здавалася таким самим вдалим місцем, як і будь-яке інше, щоб спіймати його і все повирішувати. Нечасто випадає змога проїхати всю Австралію вгору й униз. — Він накреслив пальцем у повітрі лінію вгору й лінію вниз. Я згадав, що «Ган» їздив в обох напрямках. — Особливо ірландцям, — прошепотів Джаспер майже змовницьки й кивнув на Гаррієт.
Вона грайливо вдарила його по руці й сказала мені:
— Не слухайте його. Мої батьки ірландці, але я народилася в Мельбурні. — Це пояснювало її легкий акцент.
— То ви їхали вгору потягом з Аделаїди, щоб просто сісти на «Ган», який повезе вас назад униз?
— Ми орендували машину. Машиною — вгору, поїздом — униз, — пояснив Джаспер.
— Довга дорога.
Я подумав про таблетки від морської хвороби, які Джаспер помилково передав Ваєтту. Вони здавалися непотрібними для подорожі пустелею. Його, мабуть, захитувало в машині.
— Якщо ви такого ніколи не робили, раджу. Прекрасна країна. Нема нічого кращого, щоб завершити проєкти, ніж широкі дороги, запилені мотелі й чисте повітря.
— Гаразд, тоді як письменник письменнику. Чи це я такий тендітний, чи всі до мене придиралися?
— Мені здається, ви надто прагнете їхнього схвалення. Кому яке діло? — Він знизав плечима. — Нас переживають наші історії, а не обкладинки, місця на полицях чи фестивальні запрошення. — Це звучало зворушливо, але трохи відрепетирувано. Зокрема, мені здалося, він переконав себе в тому, що запрошення на фестиваль неважливе, почасти задля захисту від того факту, що ніколи його не отримував. Згадка про місце на полиці, а саме те, як мало воно важить, допомогла все краще зрозуміти.
— Ви видаєтеся самостійно? — здогадався я. Спроба потрапити в друковані видання після успіху в інтернеті мала сенс: це була причина слідувати за Ваєттом у поїздці. На кожному письменницькому фестивалі завжди є принаймні один гість, який стискає рукопис і чекає вдалої миті, щоб запхнути його в руки видавця, який нічого не підозрює. — Електронні книжки? Я колись таке робив.
— О, я…
— Він дуже крутий, — похвалилася Гаррієт. — Продав стільки ж книжок, скільки й Мактавіш.
— Дякую, Гаррі, достатньо про це. — Йому явно не подобалося, що вона говорить від його імені, як дитині, що скаржиться на горду матір. Він знову звернувся до мене: — Я непогано справляюся.
Це було не зовсім смирення. Він раптом став більш сором’язливим, наче захищався, і я задумався, чи це не проблиск того самого типу синдрому самозванця, який був у мене. Звісно, Гаррієт могла роздмухувати його его, але правда була простою: навіть якщо Джаспер мав великий продаж зі свого самвидаву, йому все одно довелося бігати за видавцем по цьому поїзду.
Я звернувся до Гаррієт, щоб змінити тему:
— А ви, мабуть, шанувальниця Мактавіша? — Зрештою, вона була тією, хто поставив йому запитання.
Гаррієт усміхнулася.
— Я велика шанувальниця його книг.
— А ви? — втрутився Джаспер. Він видався мені лагідним хлопцем, але мав неприємну звичку уривати свою дружину, коли та розмовляла — як це сталося під час панельної дискусії, — це, на мій погляд, надто владно.