— Сум?
— Безсилля замість могутності. Саме її ви, можливо, очікували б відчути, перш ніж станеться щось подібне. Руки на чиїйсь шиї — це контроль, чи не так? Ні. У помсті немає влади чи контролю. Подумайте про все, що привело вас до того моменту, про все, що мало піти правильно, і про все, що мало піти не так. Я уявляю, що це було б схоже на відчуття, коли ти знову й знову виявляєшся жертвою. — Я помітив автобуси, що важко підіймалися стежкою, і випростався. — Гіпотетично.
Виходячи з бару, я озирнувся й побачив, що Дуглас задумливо дивиться у свій келих. Тоді він цокнувся ним об мій повний у самотньому тості.
У мене в животі зароджувалось якесь тривожне відчуття, коли я повертався до свого купе. Річ була не так у суті запитань — ми живемо у світі, де люди слухають найжахливіші кримінальні подкасти, які тільки можна собі уявити, поки готують вечерю, — головним був тон. Здавалося, він запитує, ну, дозволу. Я сподівався, що моя відповідь була достатньо похмурою, щоб її не можна було сприйняти як схвалення.
Зізнаюся, це неабиякий аналіз щодо людини, з якою я випив лише третину кухля пива. І зазвичай я звинуватив би себе в надмірних роздумах, якби, звісно, він щойно не збрехав мені.
У нього точно було два келихи шампанського на вокзалі Берріми.
Тоді чому він сказав, що подорожує сам?
І з ким він тоді їхав?
Розділ 9
Джульєтт мала порядність збрехати про те, як добре провела час, досліджуючи ущелину. Звучало особливо награно, коли вона намагалася описати сорокатисячолітні наскельні малюнки як «такі собі», але я все одно оцінив її зусилля.
До того моменту, як останній автобус висадив пасажирів і ми обоє прийняли душ («Ган» рушив посеред того, як я приймав душ, із поштовхом, від якого я мало не послизнувся й не зламав собі шию) та одягнулися до вечері у вагоні-ресторані «Королева Аделаїда», підкралася ніч, і мерехтлива кіноплівка за нашим вікном стала темно-синьою, кущі тепер проминали нас лише як силуети. Ніхто з нас не був упевнений, наскільки офіційною буде вечеря: Джульєтт одягнула помаранчево-коричневу картату сукню, «пустельну», за її словами, а я прихопив піджак. Нам не варто було хвилюватися, оскільки присутні в ресторані зодяглися хто в костюми, хто в шорти. Моя теорія полягає в тому, що чим менш ви заможні, тим краще ви одягаєтеся на дорогі заходи — у ресторан, театр, — оскільки ваші зусилля щодо одягу відповідають вашим зусиллям щодо витрат на цей захід. Місячна зарплата: краще одягнути краватку. Дохід за годину: вдягну шорти в оперу, жодної проблеми.
Спочатку ми обоє їли крокодиляче м’ясо, що смакувало, як курка, а потім — філе кенгуру, яке нагадувало яловичину. Ми ділили столик із подружжям пенсіонерів-книголюбів із передмістя штату Квінсленд, які приїхали відсвяткувати п’ятдесяту річницю весілля. Вони доволі довго збирали гроші на подорож, про що не повідомляли, але дружина була одягнена в яскраву квітчасту сукню, а чоловік, вірте чи ні, — у смокінг. Я не описуватиму їхнього зовнішнього вигляду, бо вони неважливі для вбивств. На борту є багато гостей, які просто такі — гості, — і я хвилююся, що як дам їм забагато описових подробиць, ви можете подумати, що вони більше стосуються сюжету, ніж насправді. Так само, як є набагато більше персоналу, ніж я назвав, але у своїх підрахунках обмежуся згаданими. Уявіть собі своїх бабусю й дідуся: наші товариші за вечерею були схожі на них.
Вечерю сервірували в три черги. Ми були другими. Ліза Фултон також сиділа тут і вечеряла із Джаспером і Гаррієт Мердоками. Дуглас, техасець, сидів навпроти С. Ф. Мейджорс та Алана Ройса. Дуглас і Мейджорс поспішно перешіптувалися між собою, виключивши з розмови Ройса. Ваєтт і Вольфганг сиділи за іншим столиком. Вольфганг говорив, а Ваєтт уважно слухав, притискаючи вказівні пальці до скронь. Я не хотів надавати цьому завеликого значення, але здавалося, що він отримував дійсно дуже погані новини. Мактавіша й Симони не було, втім офіціант зі срібним клоше кілька разів повертався з боку купе, ближчих до машинного відділення, отже, когось обслуговували в номері.
Наші дідусь і бабуся вирішили піти відпочивати, а ми із Джульєтт залишилися випити червоного вина перед сном. До нас доєдналися дві жінки, які працювали кураторками музею — одна в Лондоні, друга в Тасманії — і які пропустили вечерю, але прийшли на десерт. Темна блакить за вікном зникла, і хоча я очікував на якийсь прекрасний сутінковий пустельний пейзаж, натомість він був — без міст поблизу чи освітлення зовні поїзда — геть чорним.