— То ти навіть не згадав, як минула панель… — активно включилась у розмову Джульєтт.
— Нема чого розповідати. — Я знизав плечима. — Вольфганг категорично вважає мене поганим письменником. Єдина людина, яка, здається, на моєму боці, — це клятий Мактавіш-одна-зірка.
— Гей, — вона схопила мою неушкоджену руку й погладила її великим пальцем, — усі просто на межі. Учора добиралися, сьогодні рано прокинулися. Плюс спека й алкоголь — від цього будь-хто стане трохи дратівливим.
Я зітхнув.
— Твоя правда. Негатив був не лише навколо мене. Мейджорс і Мактавіш посварилися. О, і ось це: ти мала б бачити обличчя Ройса, коли вони показали, що Мактавіш дав відгук на нову книгу Лізи — він ледь не закипів, як чайник.
— Мактавіш дав Лізі відгук? — Вона задумливо насупилася. — Це надзвичайно щедро. Це дійсно могло б розширити її аудиторію.
— Вони влаштували це як сюрприз: вона була шокована. Ледь не плакала.
— Можу собі уявити. Ну, — сказала Джульєтт, поки крутила вино в келиху зі зловісною усмішкою, — і не завадить теж трохи насолити Ройсу. Бачиш. Усі схопили одне одного за горло.
Ми обернулися на грюкіт і брязкіт столових приборів. Ваєтт ударив по столу, від чого підстрибнули ложки. Він наполовину підвівся зі свого місця.
— Ти цього не зробиш, — прошипів він через стіл до Вольфганга, який із самовдоволеною посмішкою на пофарбованих вином губах тримав келих. — Це зруйнує… — Ваєтт зрозумів, що всі дивляться, і швидко змінив тон. — Вибачте! — вигукнув він із надмірним ентузіазмом, як розмовляє викрадач людей, якого випадково зупинила поліція, а в нього хтось у багажнику. — Перепрошую! Трохи захопився. — Він вказав на Вольфганга. — Нова книга. Звучить дивовижно. — Він і далі вибачливо махав рукою решті вагону й опустився назад у крісло.
— Не думала, що «Джеміні» публікували Вольфганга, — насупилася Джульєтт.
Я відірвав свою руку від руки Джульєтт і потер очі.
— Я просто не можу впоратися з відчуттям, що не… — Слова, які мені було важко вимовити раніше, наткнулися на мої зуби й затріщали по них, благаючи вирватися. Цього разу я їм дозволив: — …не заслуговую бути тут.
— Цілком заслуговуєш. Тут немає нікого кращого за тебе. Ти хороший письменник. Ти заслуговуєш бути тут так само, як…
— Ні. Джул. Не тільки тут. Я кажу про відчуття, що взагалі нічого із цього не заслуговую. Будь-де.
Вона розгублено кліпнула й нахилилася вперед. У мене не було іншого вибору, окрім як говорити далі, та я не міг дивитися на неї, тому натомість дивився в чорнильну темряву.
— Кожен, хто помер… Вони не зробили нічого поганого. А я не зробив нічого особливого. Тож чому я тут, а вони — ні? Я не заслуговую на це більше за них. Сидіти в цьому поїзді, отримувати гонорари… Я навіть не заслуговую цього… цього неймовірно дорогого вина. Це мав бути не я. Чому це я?
— О, Ерне… — Джульєтт більше нічого не сказала. Просто сиділа з розумінням ситуації, за що я був вдячний, бо слова в мене скінчилися.
Я пишу це зараз і розумію, чому інші автори нападали на мене. У всіх нас інколи виникає синдром самозванця, він властивий не лише романістам. Ніхто не застрахований від спроб щось довести самому собі. Але тут, на фестивалі, було п’ятеро людей, які намагалися довести свою творчу цінність. І хоча може здатися, що мене спонукало те саме марнославство, я намагався довести дещо інше: доля не помилилася, коли вирішувала, що дехто з моєї родини мусить померти, а я маю вижити.
Мій терапевт сказав, як це називається «провина вцілілого». Ви насправді не так часто зустрінете її в детективах «золотої доби». Після закінчення однієї книжки головні герої живуть у стазисі, перш ніж усе почнеться знову на першій сторінці наступної книжки. Немає кумулятивного впливу величезної кількості смертей і насильства, які вони бачать; кожен злочин не вкорінюється в їхню психіку, не точить їх ночами. Попри всі мої бажання бути схожим на тих відомих вигаданих детективів мене це відчуття переслідує, а їх — ні, бо вони відпочивають до моменту, поки їхні автори не беруться за перо. Міс Марпл не бачить кошмарів — ось що я намагаюся сказати.
Нарешті розповівши Джульєтт, я почувався трохи краще. Ніжне погойдування потяга дедалі дужче заколисувало, а наше мовчання було комфортним. Більшість людей вийшли з вагона, хоча Ваєтт і Вольфганг досі були тут. Перед Ваєттом на столі лежало щось схоже на чекову книжку, і він стукав по ній ручкою. Я не чув, про що вони говорили, але, судячи з того, що другою рукою Ваєтт скручував скатертину, а ручка не рухалася, щоб написати купу нулів, Вольфганга було неможливо купити.