Нарешті Джульєтт позіхнула.
— Мабуть, я вже піду спати. Хочу раніше встати й зустріти схід сонця — Аарон каже, це враження на все життя. — Вона кивнула вглиб вагона: — Ходімо?
— Я б хотів, — у мене на обличчі з’явилася гримаса, — але сподівався наштовхнутися в барі на Симону. Я незабаром доєднаюся.
— Дідько! — Джульєтт почала мацати свої кишені, хоча те, що вона шукала, не вмістилося б туди. — Її шарф! Я залишила його за сніданком і геть забула повернути. От бляха. Зранку перевірю, чи є в них пункт для загублених речей, чи, може, хтось його підібрав. Ти міг би не згадувати про це, коли її зустрінеш? Скажи, що я досі ним користуюся. Не кажи, що я його загубила.
Я згадував, що забудькуватість Джульєтт буде ключовою точкою в сюжеті. Ось воно: блакитний шарф переходить із рук у руки. Ця похмура естафета завершиться трупом.
— То ти таки боїшся її, — зрадів я. Вона кинула на мене погляд, який наче казав: «Якщо ти мені не допоможеш…», тож я дав задньої: — Принаймні він далеко від нас не втече. Я не згадуватиму про нього. І постараюся швидко.
— Не дуже затримуйся. — Вона поцілувала мене. — І, хай там як, я рада, що ти тут. Саме тут. Зі мною.
Поки Симона говорила, пінка від еспресо-мартіні злітала з її верхньої губи й сідала на мою щоку.
— Це не така вже й велика проблема, Ерні. Не переймайся.
— Для мене — велика.
— Що ти хочеш, щоб я зробила? Якщо тебе це так зачепило, не варто було приймати перепрошення Ваєтта.
— Я не знав, за що він перепрошував!
— То навіщо це прийняв?
Я захрипів:
— Бо намагався бути ввічливим.
— А зараз ввічливим вчинком було б забути про все це, перш ніж зганьбишся.
Я важко видихнув через ніс, полічив три вдихи й три видихи. Симона була схожа на бруківку: там, де є вона, я рідко стою на ногах міцно. Але це був важкий день, а еспресо-мартіні геть не славляться заспокійливими властивостями. Якби їх подавали на політичних самітах, то кожні три місяці була б світова війна.
Я випостався й прокашлявся.
— Гаразд. Я твій клієнт. Я найняв тебе. І я прошу тебе діяти від мого імені в питанні, яке, на мою думку, матиме негативний вплив на мою кар’єру. Окей?
Симоні знадобилася секунда, щоб зважити серйозність виразу мого обличчя, а потім вона пирхнула.
— Якби я знала, що ти вмієш показувати характер, Ернесте, наша дружба могла б розквітнути раніше. — Вона поклала долоню мені на груди й поблажливо поплескала нею. — Я не збираюся говорити про це з Ваєттом, але я пишаюся тобою.
— Але ж ти з ним розмовляла — гість чув, як ви сварилися. Отже, ти кажеш не те, що не станеш цього робити, а те, що це надто складно й ти здаєшся?
— Гаразд, добре. Я порушувала з ним цю тему, як і чув твій приятель. Але повір мені, Ерне: жоден автор не хоче знати про кожну розмову, яку веде щодо нього його команда. Я кажу тобі те, що ти маєш знати.
Я принишкнув.
— Тебе взагалі хвилює моя кар’єра?
— Що це має означати?
— Ну, ти сьогодні вранці була дуже дружньою з Мактавішем і Ваєттом. Після того, як з’явився відгук.
Симона допила свій напій та оглянула бар. Через короткі сутінки й темряву надворі було легко припустити, що час уже більш пізній, ніж насправді. Гаррієт і Джаспер випивали за столиком навпроти. Президентка «Дворняг» Брук читала в дальньому кутку. Єдине, що неодноразово змінилося в образі Мактавіша за останню годину, — це кут, під яким він згинав лікоть. Три жінки старшого віку, двох із яких ми із Джульєтт раніше бачили за десертом, розпивали напої й поводилися так, ніби у них був дівич-вечір. У кожної на столі лежав примірник тієї самої книжки, ніби вони влаштували книжковий клуб. Утім, авторство не належало жодному з гостей фестивалю: «Одинадцять оргазмів Дебори Вінсток» Еріки Метісон.
Я знав цю книгу. Вона була вірусною. Забагато сексу, щоб стати мейнстримом, але замало — щоб вважатися відверто порнографічною. Про неї хихотіли на достатній кількості салонів і чаювань, щоб її могли розкупити мільйонними накладами. Якщо відомі письменники ненавиділи мене, вони, безперечно, зневажали б Еріку Метісон. Книга здобула популярність у тіктоці, що був водночас і соцмережею, і звуком, який, певно, чують люди, як Ройс, коли нові письменники знаходять нову аудиторію через нові канали. Та жінка з трьох, якої я раніше не бачив, із волоссям, закрученим у срібний «вулик», демонструвала свій підписаний екземпляр («Для В.!») і радісно брязкала золотими браслетами. На корінці був логотип видавництва «Джеміні», а на обкладинці — наклейка книжкового магазину в Дарвіні. Я знав цей логотип, бо заходив туди, щоб пересунути свої книжки на перед полиць, але жодної не знайшов.