— Ні, не дає, — відповіла Симона. — Мене це здивувало так само, як тебе. Ліза чи її видавець або накидали на нього серйозного бруду, або він зробив це лише заради виразу обличчя Ройса.
— Варте того, — жорстоко промовив я. Мій жарт Симона нагородила кривою усмішкою, яку я сприйняв за овації.
Обговорення книжки з легкою порнографією почало переміщуватися на наші стільці.
— Це… чесно кажучи, це… геніально! — сказала Срібний Вулик.
— Вона така багатогранна, — погодилася її подруга. — Просто правдиве бачення.
Третя притиснула пальці до губ.
— Це одкровення!
— Перепрошую. — Симона перехилилася через спинку стільця, щоб їх урвати. — Ви говорите про ту книжку, чи не так? Про Еріку Метісон?
— Можливо. — Вулик манірно й ображено вигнула шию. — А ви її читали?
— Ще ні, — відповіла Симона тоном, що означав: «І не буду».
— Ну, такі люди, як ви, можуть багато чого навчитися із цієї книги, — сказала Вулик, а її подруги хором засміялися.
Симона натягнула на обличчя усмішку.
— Дякую за рекомендацію.
— Ну ж бо, леді, гадаю, нам варто переміститися з нашими напоями на майданчик, де дозволено палити, — запропонувала Вулик навмисне достатньо голосно, щоб почула Симона. Вона встала, а решта наслідувала її приклад, стискаючи свої дорогоцінні книжки. Це був менш драматичний вихід, ніж планувалося, з огляду на те, що їм довелося зібрати сумки, книжки й напої, але Срібний Вулик все одно мала дуже впевнений вигляд, коли виходила з вагона.
— Боже, слово «геніально» нині вже таке зношене, що дірки видно, — сказала Симона, коли вони пішли. — Але Вероніці краще знати.
— Вероніці? Ти знаєш цю жінку? Вона з видавців?
Симона подивилася на мене тим поглядом, що ніби промовляє: «Не знаю, чому мене взагалі це турбує».
— Блайт? Головна книжкова критикиня в «Геральд»?
Я оглянувся з порожнім поглядом.
— Вона б тобі відгук не лишала. Може, дала б на зірку більше — принаймні я так думаю. Цікаво, з ким вона зараз була. Вони не критикині.
— Вони працюють у музеях, — сказав я. — Ми зустрічалися раніше.
— Не дивно, що їм потрібні непристойні книжки. — Симона ляснула себе по колінах. — Добре. Я йду. Ранній старт і все таке.
— Ще одне швидко. Обіцяю, що зі скаргами закінчив.
— Не давай обіцянок, яких не зможеш дотримати, Ернесте.
— Арчибальд Бенч. Тобі це щось говорить?
Вона похитала головою, розгублено посмоктуючи зуби.
— Припускаю, це якась головоломка. Ось як потрібно розмовляти з Генрі. Щоб привернути його увагу, справити на нього враження, тобі доведеться використовувати його власні прийоми. Йому подобаються коди, загадки, гра слів і всі ці штуки в стилі «золотої доби». Та дівчина здавалася доволі відчайдушною… — Вона покрутила пальцем у повітрі, пригадуючи ім’я.
— Брук.
— Брук! Суперфанатка. Здавалося, вона відчайдушно намагалася справити враження, тож була готова грати в його власну гру. Це був якийсь інсайдерський жарт. Підказка в книзі чи щось на кшталт. Але я і гадки не маю, що це таке. Тепер, — вона встала, — я йду спати. Я чула, що за схід сонця тут варто померти.
Як і всі добротні помилки, які часто роблять поквапом і у великій кількості, я встиг припуститися наступних трьох, перш ніж навіть усвідомив, що скоїв першу. Вони відбулися в такій послідовності: лишитися на роздуми в барі, поки не стану там останнім; тимчасом випити ще один мартіні; і вирішити зустрітися з Мактавішем віч-на-віч.
З останньою я не визначився, допоки не встав, щоб вийти з бару, і не пішов у геть протилежному від свого купе напрямку, опинившись у порожньому вагоні-ресторані. Це було достатнім знаком, що мої ноги знають більше за голову, і я продовжив рух до наступної секції купе через гуркотливий перехід між вагонами та крізь двері з позначкою «Платинум». Перший ряд купе розташовувався на протилежному від мого боці потяга, щоб пасажирам із вікон було видно схід сонця. Другий ряд був позначений маленькою табличкою «Персонал» і мав вікна з гіршого боку, на захід, як і моє купе. Я почув гучний стукіт, який, як я припустив, лунав від колій чи від кухні ресторану й супроводжував мої кроки. Незабаром я дійшов до ще одних подвійних дверей і перетнув перехід між вагонами, потрапивши в останній вагон нашої секції. Але замість чергового коридору я опинився перед зачиненими дверима з написом «Вагон люкс». Це був кінець шляху.
Мене не здивувало, що Мактавіш мав найкраще купе, мабуть, настільки близьке до пентхауса, наскільки це тільки можливо в умовах поїзда.