Але я був здивований тим, що виявився там не єдиним.
Ройс стояв спиною до мене. Він спирався плечем на двері та знову і знову бив по дереву піднятим кулаком. Він був схожий на невірного чоловіка, який благає впустити його назад у лоно сім’ї. Коли я перейшов між вагонами, у ніс ударив запах несвіжого дихання й пива. Там, де вагони поєднувалися, підлогу наклали лише поверхнево, не ущільнивши, тож стукіт коліс об рейки ставав гучнішим. Крізь прогалини проглядали плями сірої кам’янистої землі, яку кожні кілька секунд освітлювали іскри з-під коліс.
— Генрі! — крикнув Ройс, не помічаючи мене. Бум-бум-бум. — Генрі!
Цей грюкіт я чув у попередньому вагоні. Я поклав руку на плече Ройса, і той здригнувся, наче уражений струмом. Він обернувся й скривився. Очі розчервонілися. У нього був червоний відбиток над одним оком: цим місцем він спирався на двері.
— Відчепис-с-с-с-сь, — сказав він, розтягуючи звук «с» так щедро, наче пограбував цілий банк із ним.
Ройс кинувся на мене, і я відступив на випадок, якщо він замахнеться, але той просто стояв і похитувався. Вигляд мав пригнічений, жалюгідний. Чи таким я здавався Симоні? Тим, хто втрачає рештки гідності. Цей жалюгідний образ повернув мене до тями. Я пообіцяв собі завтра бути більш професійним.
— Я знаю, що ви відчуваєте, повірте, — сказав я. — Я прийшов сюди, щоб зробити те саме. Але не бентежмо себе сьогодні ввечері. Чому б нам із цим не переспати, не прийняти душ і не подивитися, як ми почуватимемося вранці?
Ройс похмуро глянув на двері, наче це його образило.
— Вони там.
— Вони?
— Я чув, як вони розмовляли. Жіночий голос. Він винен мені, і він там із нею. — Ройс обернувся і крикнув: — Я чув, як ви розмовляли!
Я обережно поклав руку йому на плече.
— Ви ж не хочете робити нічого, про що пошкодуєте вранці?
— Вийди й поговори зі мною!
Він знову підступив до дверей, але я швидко перехопив його, спритно зачепив під пахви й розвернув. Він широко кліпав, не розуміючи, чому раптом дивиться не в тому напрямку, але прийняв свій новий шлях без нарікань.
— Чому вона? — вигукнув він мені на вухо. — Чому він вибрав її?
— Це просто відгук, друже, — відповів я більше сам до себе, ніж до нього.
Ройс ледве йшов, а я ледве тягнув його через ресторан, бар і в нашу секцію купе. Моє плече змокріло, і я припустив, що це слина, але потім зрозумів, що він плаче мені в шию.
Він гикав:
— Лише кілька слів. Йому навіть не потрібно читати цю кляту книжку. Раніше Ваєттові було небайдуже. Він сказав, що допоможе, коли мені це буде потрібно, але він ніколи цього не робив. Але продажі… — Він відригнув. — Вони вже не ті, що раніше.
— Гей, — цієї миті я відчув напрочуд сильну емпатію до Ройса, — ви самі казали мені, що вам чотири рази відмовили в публікації першої книжки. Ви долали й складніші перешкоди. Вище носа!
— Я благав. Цього разу, будь ласка. Не просіть Генрі дати анотацію, змусьте його її дати. Ваєтт сказав, що зробить усе, що зможе. Він знав, що це може змінити моє життя. — Він підійшов до дверей. — Ось це купе.
Ми зупинилися перед його кімнатою. Він трохи поплескав свій піджак у пошуках ключа, перш ніж згадав, що двері не мають замка, і, похитуючись, увійшов. Моє доброзичливе ставлення до Ройса призвело до того, що я роздягнув його й уклав і стояв у дверях, поки він лежав долілиць на нижньому ліжку.
— Скажи мені, — мовив він у подушку, і це був радше стогін, ніж слова, — цього ж не сталося, правда? Усього цього в горах? Ти вдавав це, так? Для реклами.
— Це сталося. Я нікому такого не бажаю. — Відтак, подумавши, що він цього не пам’ятатиме, я додав: — Навіть тобі.
Ройс видав котяче нявчання, потім засміявся, загикав і відригнув водночас. Звучало це приголомшливо, але запах був доволі їдкий.
— Отже, тобі просто пощастило, га? Що ти якось устряв у ці вбивства.
— Так, друже. Пощастило.
— Звісно, є й інший варіант.
— О, справді?
— Я маю на увазі, якщо ти це не вигадав. Можливо, ти просто сам усе зробив. — Його слова виривались із зубів, наче жувальна гумка, а речення були монотонним гудінням. — Це один зі способів написати книгу.
— Ти п’яний.
— А ти брешеш, — передражнив він. — Ідея непогана. Автоматична публічність. Простіше, ніж дослідження.
— На добраніч, Ройсе.
— Генрі, краще будь обережним, — мовив Ройс, саме коли я виходив із купе. Мені здалося, що він бурмоче до себе, але я озирнувся й побачив одне криваво-червоне око, яке дивилося просто на мене. — Те, що я зробив для цього чоловіка… Він не повинен так… так… заважати… мою дружбу.