Це не мало значення. Я почув, як клацнули двері, і за мить кинувся назад коридором. Ваєтт стишив голос або суперечка припинилася сама собою — хай там що, цього разу я нічого не чув, тож поспішив назад у ліжко.
Я досі не міг заснути. Джульєтт так безтурботно дрімала наді мною — одна рука ще звисала, — що я навіть не чув тихого свисту її дихання над шумом потяга. Як їй це вдалося? Так успішно ігнорувати все довкола, бути спокійною… Я думав, що похвала й визнання — це те, чого бракує моїй кар’єрі, що зробить мене справжнім письменником, але, почувши ту суперечку з Ваєттом, зрозумів, що Мактавіш так само почувається в пастці, як і я. Чи було світло в кінці цього тунелю? Чи неважливо, ким ти був і як добре працював, — ти завжди комусь належав. Хтось завжди вимагав дедалі більшого, більшого й більшого.
Цілу ніч у мене в роті залишався кислий присмак, не лише від відригуваного мартіні. Було відчуття, що завтра стане тільки гірше.
Я й гадки не мав наскільки.
Розділ 11
На диво, ніч переживають усі.
Я знаю, що в детективах зазвичай не так. Є ніч напередодні, під час якої підслуховують половину розмов (було) і представляють складні мотиви й передісторії кожного (було). Потім усі, як у бродвейській хореографії, відступають углиб сцени — повертаються до своїх кімнат, двері клацають в унісон, і щойно ніч змінює світанок, маємо закривавлене купе й жертву. Але не в нашому випадку. Ще ні.
Утім схід сонця був таки неймовірним, як і попереджали: піч із золотом, що виливалося на пісок і перетворювало його на мерехтливу лаву. Поки ми наближалися до центру Австралії, земля стала невимовно пласкою. Вас, як і мою редакторку, може вразити мій невиразний опис плоскості, але на більше я не здатен. От буває просто рівнина, безперечно, а буває нескінченна, безплідна плоскість, і, мабуть, дослідник, який їхав нею верхи на верблюді, дивився на неї й уявляв, що це край світу. Вона геть пласка. Ось це — середина Австралії.
Ми із Джульєтт у піжамах дивилися на схід сонця з коридору. Потім прийняли душ та одягнулися, маневруючи в нашому компактному купе елементами танго, і попрямували до бару на ранкову панель.
Це було зібрання, знайоме кожному як «перший ранок відпустки»: одні — надміру енергійні, інші — розбиті після добрячого святкування напередодні ввечері, і жодних трупів, про які можна було б поговорити. Жінки з книжкового клубу (не мертві), які читали еротику, мали бліді невиспані обличчя через надмірне потурання своїм бажанням. Брук (не мертва) зі своїм примірником «Мізері» на підлозі й великим блокнотом для скрапбукінгу в руці, на зрізі якого стирчали нашвидкуруч нерівно приклеєні листівки, займала переднє місце в таборі найвідданіших фанів. Сьогодні мала відбутися менша сесія запитань-відповідей: лише С. Ф. Мейджорс (не мертва), яка гортала нотатки, і Мактавіш (який іще не прийшов), тому в глибині вагона поставили тільки два розкладні стільці, а сидіння для аудиторії були повсюди, скільки ми могли охопити поглядом із бару.
Невдовзі з’явився Мактавіш (не мертвий) у жилеті й червоній краватці разом із Ваєттом (не мертвим). Обидва були в доброму гуморі. Здавалося, їхня опівнічна сварка скінчилася, хоча в Мактавіша на переніссі з’явилася легка шишка — почервоніння, яке, очевидно, було передвісником синця. Чи дійшло в них до рукоприкладства, перш ніж я їх урвав? Брук спробувала всучити Мактавішу свій блокнот і простягнути ручку, коли той її оминав, прямуючи до свого місця, але Ваєтт протиснувся між ними й нагадав їй, що після панелі буде сесія роздавання автографів.
Симона (не мертва) потиснула мене за плече, коли проходила повз, щоб сісти біля Дугласа (не мертвого), який сьогодні ніс одну чашку кави, мабуть, і гадки не маючи, що я рахую його напої. Вольфганг (не мертвий) спиною до динаміків читав потерту книжку у твердій обкладинці під назвою «Ціна інтелекту», яка своїм виглядом — простим дизайном обкладинки й розміром — нагадувала підручник із точних наук, але я подумав, що з такою ж імовірністю це могла б бути і збірка самозакоханих поезій. Були там і Джаспер із Гаррієт (не мертві), що не дивно, адже вони самі проявили себе як «Дворняги», які полюють на автографи. Синтія (не мертва) знову працювала з кавоваркою під наглядом Аарона (не мертвого). Ройс (не мертвий, але напівмертвий на вигляд) завалився саме тоді, коли Мейджорс відкашлялася, напевно, збираючись почати панель. Через похмілля в нього перед очима досі розпливалися краї предметів, і він упав на сидіння, наче підстрелений у коліно. Єдина людина, якої дійсно не було, — це Ліза Фултон (присутність серед живих іще треба було визначити).